Понеділок, 2 лютого 1874

Нарешті мама сказала міс Гічкок, що та може їхати, бо ми збираємося подорожувати.
Я пропустила годину фортепіано й малювання — треба було вписувати списки чи оголошення, чи не знаю що, які мама розсилає всім своїм знайомим і навіть тим, кого не знає, щоб оголосити збір у Нотр-Дам. Я послала тітці Тутчевій і моєму найдорожчому кузенові князю Ерістову.
Всі в Монако, я виходжу з Діною — сьогодні я напрочуд біла й румʼяна (сукня коричнева, гарно). Перед самим відʼїздом приїжджає Жорж, ми його беремо; я несу цьому клятому Дево список із хімії; потім ми їдемо на набережну. Сильний вітер, день сірий, але дуже приємний і схожий на осінь, яку я люблю. На жаль, треба забрати дідуся — і тоді він починає разом із Жоржем кричати, реготати так голосно, що коні іржали, й говорити жахливі речі.
Ми забираємо Поля від Ваша о четвертій; мені подобається бачити багато чоловіків, і хоча це були дідусь, брат і дядько, це мало гарний вигляд. Дві жінки й троє чоловіків (жінки? — чоловіки?) — Але вони так розійшлися й кричали, що я повертаюся додому зовсім нещасна.
Боже мій, чи є в цих людей хоч якесь почуття людяності, розуму, розуміння, інстинкту, принаймні?! Бути брудними, тупими й безчуттєвими шматками дерева! Боже мій, ніщо мене так не обурює, як ці натури, позбавлені будь-якого почуття делікатності, будь-яких принципів і будь-якої поваги до віку — мені лише пʼятнадцять!
Вивітрені рештки того, чого ніколи не існувало! І до того ж грубі та нахабні до краю? Боже мій, ніщо мене так не доводить до сказу! Я від цього божеволію.
Жорж, зовсім збентежений, прийшов пошепки просити поради, як краще одягти Ганну на бал, що відбудеться сьогодні в Монако. Мама дала свою сукню з перлово-сірого атласу — це щедро, і мене це зворушує.
Мені шкода цих створінь, і мені здається, якби я заговорила з кимось із них, я так відчула б свою велич, що заплакала б. Я не йду пішки, я була на вулиці близько трьох чвертей години. Я знала, що нікого не буде.
Не знаю, чому мені така втіха сказати щось погане або почути щось проти Ле Бек. Сьогодні ввечері Соломінка сказала, що в неї нічого немає — ні стану, ні грації, вона невисока, негарно складена, неграційна, стан негарний, ніс папуги, її рот надто довгий, вона погано ходить. Ось що каже Соломінка, і я з цим згодна; єдине, що в неї є, — це імʼя й титул, і це надає їй дотепності.
Я ще додам, що її ніс — папужий, а рот — дзьоб (закоханий?), що від вуха до вуха тягнеться.
І нею захоплюються!
Змилуйся!
Треба ж бути такими дурними!
Мама купила мені ще кілька книг — одразу ж я читаю «Людовик XIV і його століття». Книга відкрита переді мною, я дивлюся на Бекінгема — він такий вродливий. Тільки англієць може бути таким вродливим. Немає нічого подібного до англійського герцога-парижанина; коли я зустрічаю такого, хоч би де, навіть у книзі, я захоплююся й обожнюю його... Я обожнюю Бекінгема. Він був такий самий огрядний, як Гамільтон, обожнюю що таке худий чоловік! Я читаю пригоди Бекінгема, я їх ковтаю. Гамільтон — це сучасний Бекінгем! Але бідолаха звʼязаний своїм почесним шлюбом із пересою. Змилуйся! Англійка не може бути вродливою, як мені до вподоби. Як жінка — є тільки я, як чоловік — англійський герцог-парижанин, але він мусить бути огрядним, як... Гам... як Бекінгем. Ще кого я обожнюю — так це Нерона.
Майже опівночі, я читала. Як же видно, що я ще така молода — за кілька років над книжкою я вже не чуватиму, а позіхатиму.
Якою мудрою я себе вважаю! І як я сміятимусь зі своєї мудрості пізніше.
Мені снився Гамільтон, але обличчя в нього було не його.

Примітки

В оригіналі російською; французький переклад видавця. ↩
В оригіналі латиною: «Miserere!». ↩