П'ятниця, 23 січня 1874

Залишається лише хвилина, і ми біжимо до вагона. В Монако всі виходять, і видно, як усі ці тварини хапають карети. Відкривають рулетки, і ми присутні на цій церемонії. Мало не перша людина, яку я бачу, -- панна Гіршлер, ця гарненька віденка, подруга Софі Варродель. Я беру її снідати з нами -- з Полем і мною. У залі всі ці тварини їдять, і ми ледве знайшли столик. Жарко, як на перегонах (синя сукня, непогано). Я хотіла взяти Ермінію Гіршлер на Стрільбу, але її мати не захотіла витрачати двадцять франків, кажучи, що це триває занадто довго. Свині! Отже, їдемо втрьох: я, Діна й Поль. Народу мало; я починала нудьгувати, коли [Примітка: я не хочу сказати, що я нудьгувала, а Ламбертьє (його звати Едуард) веселився; коли я писала «я починала нудьгувати, коли» -- збиралася поставити «приїхали Ґальве» тощо, тощо, але, згадавши про Ламбертьє, який прийшов позувати біля нас, і оскільки він прийшов перед їхнім приїздом, я хотіла розставити все по порядку й написала in sproposito] Ламбертьє підходить до нашого боку й проходить досить близько від нас; залишається там довго. О пів на третю приїжджають Ґальве, Суворова, Центифолія тощо, тощо. Я освіжена; княгиня Суворова питає мене російською:
— Стілець зайнятий?
— Ні, не зайнятий, -- відповідаю. Тоді вона сказала, що потяг спізнився, що вона була в церкві -- співали Te Deum з нагоди шлюбу нашої великої княгині Марії. Вона сіла поруч зі мною, зовсім біля бар'єра. Покликала свою сестру, але та сказала, що боїться -- що часто дріб долітає аж сюди. На це я кажу пані Суворовій, що стріляти вбік заборонено, що вона повторила вголос Ґальве.
— Тепер усе скінчено, -- кажу я.
— Кажуть, ще щось буде.
Її манера говорити мені дуже подобається, особливо коли вона прийшла сісти біля бар'єра й сказала: «Я нічого не боюся!» Вона говорила весь час російською; ми ще обмінялися кількома словами; розпочиналася утішна партія, і всі встають, ходять і розмовляють, перш ніж зайняти місця. У мене все ще були сталеві підбори, на які дуже дивилися. Близько четвертої заходжу до зал; там стільки народу, що я здивована й розважена. Поки мама грала біля столу і я стояла поруч із нею, пані Корсікова грала поруч зі мною; довго вона на мене дивилася такими добрими очима; я повернула тоді голову до неї, і вона сказала так лагідно, таким добрим голосом: «Ви така мила, така гарна»; я збентежилася й, здається, сказала: «Чи можливо?» Я її люблю, тому що я їй подобаюся і вона має добрий вигляд. Князь Фюрстенберґ довго на мене дивився на Стрільбі, цей маленький нікчема!
Що ж це зі мною, що всі на мене дивляться?!! Ми замовили столик заздалегідь; нас шестеро на обід: я, мама, тітка, Діна, Поль, Валіцький і Стьопа.
Ламбертьє ввійшов із двома іншими, але не залишається. Пан Блан дає обід для всіх стрільців, унизу, на самій Стрільбі. Які вони щасливі там! Ламбертьє розцвітав, напівлежачи на дивані в першій залі, між гарною жінкою, яка з Ґальве (вони поїхали о четвертій), і княгинею Суворовою. Ось блаженний потвора.
Увечері йду з Діною й Валіцьким дивитися феєрверк та ілюмінацію Стрільби кольоровими ліхтариками, а на газоні величезними літерами: 1874 -- Sir W Call.
Я подумала, що це міг бути герцог Гамільтон... Я задоволена й сьогоднішнім днем. Я повернуся до Ніцци через три роки й сама дам цей обід для стрільців і головуватиму. Я ще покажу, хто я така, з часом. Але що страшне, прикре й жахливе -- так, жахливе -- це що все скінчено! Я ще не можу повірити. А проте це правда! Більше нічого цього року. Прощайте, перегони, Стрільби, Монте-Карло, прощайте! Як я вас люблю -- і заради вас самих, і for the sake of associations!
Тепер треба заритися в сухе листя й спати, поки моє сонце знову зійде, як черепахи.
Я ще покажу всім цим батакланам, яких люблю, хто я така. Любі батаклани, які ви чарівні! Ви -- те, що я найбільше люблю; прощайте, прощайте! Ні -- до побачення!!!
Було кілька знайомих перед відправленням п'ятигодинного потяга. Зрештою, я була трохи так, як люблю -- лише трохи.
Княгиня Суворова дуже гарна; минулого року я її недостатньо бачила. Центифолія чарівна, але сьогодні трохи жалюгідна.
Я так хотіла побачити голубиних катів; ми спустилися до передостанньої тераси, де було «Вхід для публіки заборонено».
Настане день, настане день, коли по всій землі моє ім'я пролунає рівне грому; батаклани, тремтячи, підкоряться моїм законам, мої салони стануть метою честолюбства королів.
Але всі чоловіки на мене дивляться. Люблю синю сукню -- в ній у мене така тонка талія.
Повертаємося восьмигодинним потягом, як більшість. Їдемо до London House; я їм копченого лосося й чудову грушу та йду додому, залишивши маму, тітку, Поля, Валіцького, панну Колокольцову вечеряти.
[На полі: Хай не глузують, що я називаю щастям те, що ним не є. Зараз, для мене, це щастя. Я розумію щастя зовсім інакше, ніж інші. Деталі складають картину.]