Четвер, 22 січня 1874

Нарешті цей день настав! Цей день, якого я так чекала і який, здавалося, ніколи не настане. Цього разу ми їдемо -- я, мама, Діна й Поль; щойно прибувши, помічаю карету Говардів; іду до них; пан де Ла Буасьєр мене проводжає; проговоривши з ними десять хвилин, я помітила, що бідний де Ла Буасьєр на мене чекає; я поспішаю його відпустити, подякувавши.
Вони їдять на відкритому повітрі; пан Аллен із сином і Теббітт теж поруч, у кареті. Ми утворили досить веселе коло; я забираюся з Еґґі на козли до Теббітта, звідки дивлюся перший забіг. Ставлю з Теббіттом два франки -- й виграю. Потім іду з мамою, спертою на мою руку, в її гарній сірій сукні, капелюшок у тон -- чудовий ефект (синя сукня, сірі черевики, гарно) -- і з Полем прогулятися перед трибунами. Весь гарний світ минулого разу, плюс княгиня Суворова: спідниця оксамит каштановий, зверху якийсь величезний фартух з гаґату; вбрання розкішне; вона гарніша, ніж я думала, вона пишно розкішна; її дочка: вбрання перлово-сіре з рожевим; обидві від Ворта, шлейфи величезні. Графиня де Ґальве -- перлово-сіра, вдягнена як маленька дівчинка; панна де Ґальве -- спідниця з темно-червоної фаї, два плісовані волани, пальто з вовни того самого відтінку, мила, граціозна й приваблива, і симпатична, як завжди; але й графиня, і вона сама мають досить жалюгідний вигляд поруч з розкішними алюрами княгині Суворової та її дочки; ця маленька обожнює полювання, коней і собак -- і правильно. Центифолія божественна, між двома чоловіками, потім із Розалі. Чорна сукня з трохи блакитного, з тієї тканини, що щойно з'явилася й яку я не вмію назвати, і суцільно чорний оксамит. У неї знову розкішна карета, розкішні коні, лівреї -- і все.
Робимо кілька кіл, дивлячись і привертаючи погляди. Мої сталеві підбори справили фурор; перед останнім забігом повертаємося до карети Говардів забрати Діну (чорна сукня). Пан Говард іде з мамою, я з Діною. У мами й Діни дуже довгі шлейфи, в парадних вбраннях, одне слово; тоді як я була в короткій сукні, яку ношу завжди; на мене дуже зверталися. Не знаю чому. (Боже мій! Я б не хотіла, щоб це «не знаю чому» прийняли за кокетство!) Тому що мене справді розглядають; отже, не мою красу розглядають! (Зрештою, я не маю краси!) Ненавиджу Ламбертьє! Мені здається, він надо мною глузує! Це жахливо, коли думаєш, що з тебе сміються!
Перегони були дуже блискучі. Мама розважилася. Ми сиділи, пан Говард із нами, біля бар'єра; було чарівно бачити, як усі ці коні стрибають; від Поршфонтена я не бачила їх біг так близько. Це приголомшливо.
Але посеред цих насолод мене мучила думка, що це останній день і що все скінчено. Я нетерпляче чекала сьогодні -- і я винагороджена. І мені було краще, бо в нас були хоча б Говарди.
Переходячи канат біля карет, Ламбертьє impediva il cammino, questi parea che contro me con la testa bassa; він посунувся, не знаю як. Мав вигляд, ніби ніяковів перед моєю мамою, немов ми старі знайомі. Лукаріні вітається й теж розмовляє зі мною біля каната. Теббітт дуже приємний хлопець. Джоя була позаду нас на зворотній дорозі; ми approsiamo до неї; коли мама сказала, що та може кохати кожного, сьогодні Одіффре, завтра свого слугу, я хотіла сказати, що вона чинить як справжня християнка, але мамі б стало погано; я й без того кажу достатньо.
На Прогулянці -- шалена кількість людей.
Дивуюся, як Віттґенштайн може любити свою потвору?!! Виходжу з карети з Полем, поки забирають і привозять додому тата. Після цього ще одне коло каретою.
Мама надто добре бачила, як Ламбертьє на мене дивився; вона не каже ані слова -- і це великий доказ. Мені не подобається, як він дивиться, коли не сам -- здається, ніби глузує; чи я божевільна!!! Він -- наважитися глузувати з мене!!!!!!!!!!!!!! Я безумна, що наношу собі такі образи!
Мати навіть цього не припускає; вона вірить, що всі повинні захоплюватися й обожнювати її улюблену дочку.
Ось ще один щасливий день минув! Мені лише треба перейти