Середа, 31 грудня 1873

Мені хотілося піти подивитися «Качку з трьома дзьобами». Валіцький пішов дістати маленьку ложу на першому поверсі, й ми йдемо, але задоволення, звісно, отруєне всілякими неприємностями й лайками, як завжди; проте досі я до цього не звикла. Я не вбираюся; іду в старій фіалковій сукні й стою позаду всіх. Людей не багато, але я зупиняюся, бо лишається лише десять хвилин до півночі, початку нового року. Я зустрічаю його з ним; я замкнена в себе в кімнаті, з розпущеним волоссям, у сорочці; переді мною його фотографія і годинник з вітальні, який я щойно принесла, щоб чути, як б'є північ; кажуть, треба писати те, чого бажаєш, поки б'є північ; я чекаю, тремтячи, чекаю... ще чотири хвилини, три хвилини... дві хвилини, я тремчу... пів хвилини! Вийти заміж за найбагатшого англійського герцога, жити, -- серце б'є як молот, я ледве дихаю, я встигла написати лише ці кілька слів; хотіла сказати -- жити, як я люблю, але встигла тільки -- жити.
Ось і новий 1874 рік! Привіт! Молю Бога, щоб Він дав мені його щасливим.
Я зустрічаю цей рік з нею, а я -- зовсім сама, з кінчиком його потилиці й спини переді мною. Це все одно досить дурно.
Я дивилася на щось у крамниці, коли відчула, що мене обхопили за талію; обертаюся -- це пані Антонська; ми обидві були дуже раді; вона видала дочку за пана Варроделя, і, здається, вони найщасливіші на землі тощо, тощо. Веду її до Моньє, де була мама з тіткою й Діною. Увесь світ щасливий.
Я пройшла набережною від початку до кінця, в модному місці; помітила графа де Ламбертьє, який, мабуть, вважає своїм обов'язком на мене дивитися (синя сукня, коричневий капелюх, добре). Надзвичайно холодно й сіро. Думаю тепер про всіх щасливих, які такі веселі в цю хвилину. Візьмімо Ніццу: безсумнівно, у пані Проджерс елеґантна компанія чекала на північ із бокалом шампанського в руці, а в Джої, мабуть, був якийсь надзвичайний катаклізм. Увесь світ задоволений, принаймні в цю мить. Але в нас усе відбувається, як у тварин; я не можу нічого сказати, стільки мене це засмучує й принижує.
[На полях: Обід на античний лад -- на ложах (і в костюмах).]
Жодної відмінності від інших вечорів; неохайно вдягнені, сидимо внизу, потім ідемо спати -- як ні, гірше за тварин. Справді мені сумно. Я не можу так жити. О Боже мій, визволь мене від цього огидного способу життя! Прости мої гріхи і перестань мене карати! А якби когось запросили -- то Анічкових. О Боже мій, чому я не можу висловити, як це робить мене нещасною! Це не смішно; ті, хто вже жив, як я люблю, може, цим пересичені й воліють спокій, і навіть, для розмаїття, вульгарність. Але я, я! Але, мій Боже, сподіваюся, що Ти змилуєшся наді мною! Що Ти мене визволиш, бо я вірю в Тебе! О Великий Боже, зміни це ненависно огидне й нестерпне життя!
Так я поглинута всіма цими неприємностями, що забуваю Гамільтона. Коли болить голова, треба порізати шкіру; один біль змусить забути інший, але не вгамує його.
ХАЙ ЖИВЕ 1874 РІК! ХАЙ БОЖЕ МЕНЕ БЕРЕЖЕ!
[Без дати] Еді знає маму тощо; сьогодні він зустрів Валіцького й сказав, що завтра вони з Віллі відпливають до Каїра на своєму вітрильнику. Я запропонувала за столом поїхати з ними -- серйозно. Але під вітрилами це надто довго. Тоді Бет заговорила про пароплав герцога; потім хтось -- уже не пам'ятаю хто -- заговорив про його весільні візити на пароплаві.

Примітки

В оригіналі англійською: fashionable.