Неділя, 21 грудня 1873

Які ж ми дурні на цьому світі! Я, наприклад: якби це перо не було золотим, я б ні за що ним не писала, але оскільки воно золоте, я намагаюся звикнути до цього нового почерку. Збиралася багато зробити вранці, а ледве встигла піти до церкви (синя сукня й непоганий капелюх). Наприкінці служби Елен підходить і каже, що я надзвичайно бліда.
На набережну з мамою й тіткою, потім проводжаємо їх на вокзал і беремо принцесу (спершу ми пішли до Румпельмайєра з мамою тощо, а потім забрали Бет), і пан Лефевр теж прийшов, і ми знову йдемо на набережну.
Раптом Бет мені каже:
— Ось вона, ось вона!
— Ні, це неможливо.
Але справді я її бачу. Вона пішки, розмовляє з Субіз, що в фіакрі. Убрання з сірого сукна (трикотаж) і фіалкового оксамиту -- чарівне, оригінальне, просте, елеґантне, божественне. Яка спина! Як вона складена! Колір волосся, зачіска, стан, хода, манери, голос -- все чарівне, божественне, досконале, оригінальне! Ніколи я не бачила такої краси. Після всіх цих ніццьких свиней побачити її; вона мені здається такою вродливою, вродливішою, ніж будь-коли. Як він міг її покинути? Треба, щоб інша була більше, ніж божество. Але я побачу її, побачу її з оточенням Ґалве й Суворових, з ним. Я побачу її на стрільбах, на перегонах, бо вони приїдуть! З 10-го він одружений, 10 січня буде місяць, а починається все тільки з 14-го. О як я боюся!
Я пройшла десять разів, щоб подивитися на мою красуню Джою. Для мене це досконалість, досконалість, досконалість, якої ніколи не існувало. Поганий день, порохнявий і вітряний, але без цього світила, що тощо. Вона йшла з Ламбертьє, потім з сином.
Повертаємося о п'ятій, перед обідом маю годину фортепіано. Як нудно мені щонеділі! Чому неділі такі нудні? Але яка Джоя гарна! Бет сміє казати, що я на неї схожа. Якби це була правда. Але ні, вона надто гарна.
Ну ж бо, він мав рацію. Він мав найгарнішу жінку. Справді, вона була гідна його.