Середа, 26 листопада 1873

Я веду щоденник за два дні разом, почнімо з середи. Нічого примітного; Воерман приходив, його перший візит тут. Маю сказати, що я мала честь бачити свого славетного батька. Ми вийшли з карети з мамою і посеред Мушиної протоки (як я називаю місце, де сидять усі ці дурні на набережній) бачимо тата; він встає й каже добрий день, просто простягаючи руку, мамі, потім мені, починає:
— Треба бути простішою, це те, чого завжди вчаться. (Мушу ще сказати, що він зауважив Полю, що панночці непристойно стільки вчитися, як я, що залишається лише обстригти волосся й стати нігілісткою. Який варвар! Який дикун! Треба бути невігласкою, щоб бути пристойною. Гарна справа.)
— Я завжди проста.
Потім кілька загальних фраз. Потім мама заговорила про погоду. Потім говорили про мене. Виявляється, мій славетний родич вважає мене холодною й навіть зухвалою. Бачите цю тварюку. Він пригадує, каже Полю, що два роки тому, коли ми сідали в карету, я сіла поруч із мамою й не поступилася йому місцем. Цей дикий гіпопотам! Він просить маму прийти до готелю, але мама відмовляє, і я кажу:
— Якщо ви хочете трохи поговорити, можете прийти до мами, але мама не піде до готелю. Ви маєте прийти до неї, а Ніна — до вас. Якби мама була одна, я б завжди приходила, але...
— Це пусті відмовки.
Нарешті ми дійшли до досить різких слів; він каже:
— Яким би батьком я не був — злочинцем, негідником, — все одно треба...
— Я не можу судити свого батька, яким би він не був.
— Ну що ж, якщо зі мною поводяться як з чужим, тоді треба дотримуватися пристойності.
— Я поводжуся з чужими так само, як із усіма знайомими, і дуже пристойно.
І в такому тоні. Карета приїжджає, я збираюся сісти:
— Ну що ж, мамо, сідаймо, я не маю часу.
Він: — Так, у вас ніколи немає часу. Маріє Степанівно, залишайтесь. Ви поїдете потім.
На мою лють, вона залишається й поводиться як дурна. Я не розумію цю жінку — вона вся пожвавлена й зовсім не поводиться з гідністю; їй слід було б поїхати з нами. Дратує бачити людей без такту!
Усі їдуть до Монако, мій Pater також; мама забирає у нього тисячу франків і програє їх на місці — так їй і треба! Усі були здивовані, бачачи, як мама не рахуючи бере гроші у чоловіка.
Наступного дня — сьогодні, в четвер — у неї сильний головний біль, і вона не встає цілий день. Мій чарівний тато поїхав; він дав трохи грошей Полю й попросив маму передати мені п'ятсот франків, але вона мудро відмовила, і я в захваті. Я горда; я не візьму грошей від цієї жалюгідної тварини — засохлого, розчавленого листка, ні — розчавленої жовтої комахи. Який огидний чоловік! Він пішов з цим загубленим хлопцем Полем до актрис і говорив йому все, чого не мав говорити, — одне слово, повівся як чужий, і до того ж як боягуз. Бідолашний Хальціонов дуже хворий; він украй обурений, підвівся з ліжка, забувши про свій біль, і почав кричати, що це підло, жахливо — отруювати хлопця, сина; коли Поль зайшов до нього трохи напідпитку після обіду з батьком. Дуже хороший хлопець цей Хальціонов — трохи мужикуватий, але дуже чесний і благородної натури.
Четвер. Ми їдемо за Говардами, але зустрічаємо їх дорогою; ми забираємо Ліз, а потім, висадивши Гічкок, — Елен. Ми заходимо до себе на кілька хвилин (синя сукня й капелюшок, добре), пані Говард також. Страшенний вітер, сонце й пил. Нещодавно я відчула огиду до сонця; я щаслива лише в сірий день. Увечері ми йдемо до Говардів — вони будуть запускати повітряну кулю й феєрверк; будуть лише хлопці, five of them, і старші від чотирнадцяти до сімнадцяти. Bother! Я волію чоловіків.
Після зрілих роздумів я одягаю свою стару синю кашемірову сукню, без матроського комірця, а з напіввідкритим мереживним комірцем, такі ж манжети, чарівна підібрана брошка з бірюзи та діамантів (тіткина). Великий браслет — і це все. Зачіска скромна. Добре. Я задоволена собою, завжди в пропорції. Діна, Поль і Гічкок теж приходять. Чекали лише на нас. Спочатку хлопців представляють із великою церемонією. Усі біжать до саду, і намагаються запустити повітряну кулю, але вітер сильний, від цього відмовляються, і починаються феєрверки. Ми всі стоїмо на croquet-lawn. Хлопці керують, але потім уявляють переслідувати нас палаючими вогнями, які запускають; усі біжать, кричать, сміються! Пан Говард сам infuria до такої міри, що біжить, переслідує нас, робить сотню дурниць, як хлопчисько. Він справді дуже милий. Кілька хвилин лунали крики, сміх, метушня. Ми збігаємо з hill, тікаючи від вогнів; нарешті розваги перериваються несподіваним персонажем: дощем. Я вся скуйовджена й рожева від вітру. Ми в блакитному салоні, п'ємо каву. Я починаю там розмовляти з цими хлопцями, і ми, звісно, говоримо про нещасний випадок із моїм конем. Це сини того пана, який тримав мого коня, — друзі Бутовських, Бартери. Я вважаю, що хлопці в сто разів кумедніші за дівчат. Ми говорили англійською. Переходимо до великого салону й танцюємо. Я спочатку не хотіла, але... зрештою танцювала як божевільна без упину, відпускала одного, інший мене хапав — і так далі. Нарешті, коли я хотіла перепочити мить, мій брат мене підхоплював. Я стільки натанцювала, що мій черевичок величаво тріснув. Там були пан і пані Аллен, дуже порядні, antipolvere, і їхній син, але не знаю, чи я його бачила. Дорослі стояли біля каміна, а ми танцювали. Я танцювала за натхненням, бо вже не пам'ятаю, чого мене вчили. Я була гарненькою й не дуже програвала Елен. Її краса вже не так мені усміхається. Батько Бартер приходить за своїми синами і розповідає в салоні перед усіма, що я не впала, а кінь упав, а я, навпаки, стрибнула дуже спритно й жваво. Нарешті Правда!!! О, Правда!
Правда !!!!!!!!!
Я підходжу до нього й дякую за те, що тримав або підняв мого коня; і тоді він розповів — Правду. Ми запрошуємо всіх Говардів і всіх цих хлопців до нас наступного четверга о другій годині грати в крокет-крикет, обідати, феєрверк і танцювати. Усі ці (я дякую Богу, що дозволив мені не бути потворною) хлопчаки простягають руку. Насправді, хлопці — це дуже весело; що ж тоді мають бути чоловіки!!
Ліззі, моя люба, один із цих хлопчаків залицяється до вас. Які ж ви обоє дурні.
Я розважилася. Поль надягає капелюха, як герцог, і в темряві його волосся такої ж форми, і цей капелюх, і коли він нахиляє голову, потилиця — як у герцога.
Повертаючись, я розповідаю мамі, що ми робили. Вона знаходить мене гарненькою (синій мені пасує) і запитує:
— За кого вийдеш заміж?
— Не знаю, мамо. Воерман нічого не вартий.
— Вірю вам; замість бруду я люблю щось грунтовне, а не тваринку, яку можна роздавити.
— То хто ж?
— Не знаю.
— Гриця Милорадович, він високий.
— Ах, не кажи, я не люблю тих людей. Ці росіяни мені не подобаються.
[Поперек: У чотирнадцять років зі мною говорили про чоловіків і одруження!!]
Мама хоче вихваляти цього Милорадовича на всі лади; днями Сухотін сказав, що він не наливає шампанське в келих [Закреслено: а п'є з пляшки], а просто відкорковує зубами й одним махом осушує пляшку.
Я забуваю: вчора ввечері Соломинка, Діна й я в моїй кімнаті — ми співали оперу, кидалися на підлогу й робили інші кумедні дурниці. (Якби вона знала, що я говорю про нього тут, вона була б задоволена.) Мама мені це розповіла. Я вважаю, що це мило, але не це я люблю. Я люблю герцога Гамільтона, люблю тільки його й ніколи (ти не мала часу, мила моя!) не любила інших. Він чарівний, немає нічого прекраснішого за нього, навіть коли він п'яніє і розум його тікає. Я його обожнюю особливо, коли він сіє монети на рулетці (він грає, наче засіває поле).
Я бачила, як він грає, одного разу, і бачу його як живого.

Примітки

Англ. «п'ятеро з них».
Англ. «Морока!»
Англ. «крокетний майданчик».
Італ. «розбушувався, розійшовся».
Англ. «пагорб».
Італ. «пилонепроникні» — Марін жартівливий термін для пристойних людей.