Середа, 5 листопада 1873

Виходимо з Гітчкок пішки (блакитна сукня, чорний капелюшок, добре) — «вона така наївна», що сказала мені, що не слід щодня гуляти на набережній, because everybody will know you. Я щиро з того посміялася.
Мама сьогодні вперше виходить. Після обіду нічого не роблю — аби віддатися лінощам. О пів на дев'яту їдемо на вокзал зустрічати Говардів. Я, Діна, Поль і Гітчкок. Чудовий місячний вечір. Ми занадто рано; відкриваємо ландо й заїжджаємо до Сакко за букетами. Поль — нікчема, тільки й уміє гримасувати та декламувати театральні сцени, але він кумедний, коли хочеться сміятися. Повертаємося на вокзал, навантажені двома букетами, що колються в ніс, коли їх нюхаєш, — але це лише додавало загальних веселощів. Старий Плантус тут — він їхав із Говардами, але прибув на кілька годин раніше, розлучившись із ними десь по дорозі. Тридцять п'ять хвилин затримки — чекати, правду кажучи, дуже набридає; щоб розважитися, я розмовляла з Плантусом і нарешті попросила його назвати квіти, роздивитися їх і т. д. Це був простий букет троянд, тюльпанів, фіалок та геліотропів, але Плантус довго його розглядав; потім, мовляв, світла недостатньо — він попросив мене перейти до зали очікування, де, піднісши букет до лампи й надягнувши окуляри, довго дивився і нарешті почав низку латинських назв із надзвичайно потворною англійською вимовою. Весь час я зберігала кам'яну серйозність і вдавала, що мене дуже цікавлять назви, які він перелічує, і цей нікчемний букет. Але поки ми були так зайняті, оголосили потяг і зачинили зал першого класу, де ми знаходилися, — і ось ми вже біжимо до третього класу, прошмигнувши під носом у розгубленого працівника. Ось він нарешті, цей потяг — бачу в темряві його два ока, що швидко наближаються. Вдивляюся у вікна й нарешті знаходжу бажані об'єкти. Віллі, який мав вигляд дівчинки, стояв біля вікна, to watch us.
Піднімаюся у вагон, і поцілунки мене мало не зімнуть. Вони всі такі раді нас бачити, такі щасливі, що, щиро кажучи, я не в змозі описати цю сцену.
Поль бере валізи, я беру Елен і Ліз; сідаємо в нашу карету — я, Ліз, Елен, Діна, Гітчкок, а Поль на козлах — і їдемо до вілли Говардів, де вже приготовлено чай. Заходимо до їдальні, і, чесно, я була голодна не менше за мандрівників. Неможливо, кажу, неможливо описати все, що було сказано, й порахувати всі поцілунки. Гадаю, що маю тут справжніх подруг.
[Приписка: 1875. Так, справжніх подруг! А чи бувають друзі?]
Я більше люблю Елен, і Ліз ревнує — бідна дитина. Тихенько ми вислизуємо з Елен до їхньої навчальної кімнати, там темно; сідаємо на канапу й балакаємо a più non posso. Потім приходять Діна, Ліз, Еґі, хлопці — всі.
Але час їхати. І з тисячею запевнень у friendship, коханні й ніжності ми прощаємося. Пишу цей щоденник наступного дня, бо, знаючи, яка Елен гарна, не хотіла втомлюватися.

Примітки

«Бо всі вас знатимуть» (англ.).
«Щоб нас виглядати» (англ.).
Скільки є сили (італ.).
Дружбі (англ.).