Вівторок, 30 вересня 1873

Йду до мами й тихо кажу їй, що я відчувала вчора. Сцени не було, навпаки — мені дали рацію. Я тихо плакала, нахиливши голову вперед, так що підлога стала мокрою, і якби ми були в міфології, мало б утворитися джерело. Мама сказала, що ми не можемо багато виходити в товариство через моїх любих тіток і матір Толстого. Що ми не повинні знатися з пані Скаріатіною, яка багато буває в Ніцці.
[На полях: У нас нова покоївка. Палажка у Рентруа.]
Консул мав нас представити в префектурі, але вони в поганих стосунках. Мама недостатньо жвава й заповзятлива — вона дає говорити, обмовляють, а вона мовчить. І потім ми мали нещастя бути надто добрими, приймати будь-кого. А коли є одна наволоч, з неї стає сто, і для порядних уже місця не лишається. Щоразу, коли я казала не приймати того чи іншого, мені відповідали: Чому, це чесна людина, або це добра жінка. Так, так, відповідала я в свою чергу, вони й гроша ламаного не варті. Наше нещастя в тому, що всі шукають сердець і якостей там, де треба шукати тільки становище й прізвище. Ось чому наша родина, шляхетна й стародавня, ніколи не гратиме ролі — як вискочень. Ми міркували в такому дусі, я плакала. Я в розпачі, я нещасна, я плачу, я помру. Мама мені подобалася, вона пропонує повернутися до мого батька. Дурниця!
У нас завжди будуть дурні. Бо якась наволоч збрехала — треба вважати себе винними? Бо не треба знатися з пані Скаріатіною через її дружбу з тітками — то й ні з ким не треба?
Тисяча громів! Ще побачимо! Я за це візьмуся.
Я не була такою хороброю вранці — навпаки, лежала, закинувшись на канапу, з очима, повними сліз, утупленими в клапті шпалер, що звисають зі стін, подерті Піту. Коли Валіцький входить і питає, що це значить, мама йому відповідає. Ну що ж, каже він, цієї зими я приведу Гамільтона. Quale una razza del sole che dopo una tempesta, si mostra ridente e amabile, e scherza sugli fogli amora tremanti e umidi. Так — його ім'я проникає в мою душу, зігріває її й повертає їй світло. Мої вуста, мить тому скривлені, перетворюються на посмішку, і очі мої, повні сліз і затуманені, пожвавішають і сяють. І серце моє, яке, здавалося, спало, озивається подвоєним биттям. Його ім'я — як сонце, що оживляє й звеселяє самою своєю присутністю.
Приходить учитель мат. [sic], я не могла йти, але треба було. Я попросила його не давати мені працювати головою

Примітки

Як промінь сонця, що після бурі з'являється, усміхнений і ласкавий, і грає на ще тремтячому, вологому листі (іт.).