Середа, 17 вересня 1873

Бідний Валіцький хворий. О четвертій хочу вийти — замовити лівре́ю в Саїда, чоботи для себе й не пам'ятаю, що ще. У Паоля моделі гарні — думаю, в нього добре. Завтра прийде (некрашена сукня для Діни, гарна). Потім їду на прогулянку — дуже прохолодно, навіть трохи холодно. Але який реготіш [sic] ми мали з Бенса! Цей бідолаха такий кумедний! Ми з Діною розважаємося тим, що не розуміємо його, або коли він розповідає щось надзвичайне — ані не дивуємося, або заперечуємо сказане й доводимо, що вдень ніч. Деякий час він дискутує, але нарешті починає пританцьовувати, махати руками й лише зітхає та щось стогне:
— Ах, панно Діно! Ах, панно Марі!
Я хотіла довести йому, що голова Нерона красивіша за голову Аполлона. По правді, я знаходжу Нерона дуже гарним, але й Аполлона теж — у ньому є щось від герцога.
Мама сьогодні вранці сказала:
Вона схожа на Гамільтона. Жорже, вона схожа на це страховисько Гамільтона (Жорж сказав, що я руда) — він страховисько, але вона на нього схожа.
Вона сказала це зі сміхом, бо Гамільтон зовсім не страховисько — і сама одного дня, коли він проїхав повз нас, сказала:
Який гарний, він мені дуже подобається, він симпатичний.
Щоб мене подражнити — він страховисько.
За обідом ми дискутували про красу. Я казала, що барон Мерк гарний — ось вам брюнет, від якого не нудить. Я принесла Нерона й Аполлона і сказала, що Аполлон схожий на Мерка. Безперечно, всі ці чоловіки гарні: Гамільтон — герцог і лорд, Мерк і Борель. Що ж, Нерон мені теж подобається. Діна й далі натхненна, але є причина — вона їде верхи.
На прогулянці починає з'являтися народ, оселі відчиняються — починається життя. Ввечері не виходимо. Вранці отримали капелюхи: мій не вдався, але непоганий — він пасує мамі, і вона його взяла — яке щастя. Зачекаю на ту, що продала мені солом'яний капелюх, і куплю в неї повстяний; ось уже другий не вдається: «Стукайте — і відчинять вам». [If at first you don't succeed, try, try, try again]. Ось мої девізи. Отже, хочу спробувати втретє в Ніцці. Але він має бути такий гарний, цей капелюх — я вже не можу чекати. Всі до Монако.
Увечері я, Діна, Звіра, Поль ідемо до Валіцького й граємо в королів — з великим галасом, великою веселістю. Приходить Халкіонов — не грає, сидить біля Валіцького, але втручається в гру. Ми кричимо, сміємося, свистимо, граємо. Жокей-клуб, як каже Валіцький.
Сьогодні вночі мені снився герцог: ми подорожували всі разом, і Діна вкрала в нього хусточку, кажучи, що Жорж просив украсти одну як зразок. Я дуже соромилася в своєму кутку за цей вчинок Діни, коли він почав шукати свою хусточку. Наче весь світ знає, що я його кохаю, і кажуть: Диви, як вона стримується — жодного зайвого слова, розмова найпростіша, як із будь-ким. Але звідки мені взялося, що він може мене покохати?!!
Я, нещасна! Чи зверне він на мене увагу? Хто йому скаже, як я його кохаю?
Він щасливий, як є — навіщо йому мене кохати. Ах, бувають хвилини, коли я впадаю у відчай, — це жахливо! Коли мені здається, що він мене ніколи не покохає!! Жахливо, жахливо, жахливо! Ні — Діва змилується наді мною! Бог не покарає мене так!
Він приїде — тоді... тоді ні, я помру!
Бувають жахливі хвилини > Я його ніколи не матиму... ніколи... ніколи. О, ні, ні — Боже мій, змилуйтеся, не розривайте мене. Помилуй!
Вдягаю білий бедуїнський плащ, беру гітару Антоніо й іду давати серенаду гравцям — бо вони ще там. Гітара — це дуже гарно, але арфа краща. Обожнюю ці струнні інструменти! Я серенадувала [sic] на балконі жовтого салону. Ніч прохолодна, пальці починають дерев'яніти — тікаю.

Примітки

Англ. приказка: «Якщо з першого разу не вдалося — пробуй, пробуй, пробуй знову».
В оригіналі англійською: mottoes.