Субота, 6 вересня 1873

Від Ворта — хустка. Замовила в кольорі тет-де-негр.
Перший урок із паном Брюне: література, граматика, риторика, історія, міфологія. Це був такий собі іспит.
Валіцький говорить такі речі Макарову, що мама, яка лежала в себе в кімнаті, і я — ми реготали, аж крутило. Чи можна (Макаров питає поради щодо подорожі до Генуї, він їде) дістатися Генуї маленьким човном; що це займає два дні, або купіть гумовий круг, можна допливти від Савони до Генуї, потім він розмовляє серйозно, а за якийсь час знову:
Там трапилася аварія (справжня), і люди тягли локомотив, а пасажири видиралися на гору, бо тунель обвалився.
Мовляв, Мак-Маон поїхав до папи, а той відмовився його прийняти, заявивши, що не визнає республік і не має справи з президентами. Мак-Маон як людина військова викликав його на дуель, але вийшов кардинал Антонеллі й сказав Мак-Маону, що папа не може битися на дуелі і не вміє поводитися з пістолетами. Далі купа неймовірних дурниць, які я забула. Сцена відбувається ввечері, вони самі, мама лежить, а я поруч з нею. Ще, мовляв, треба раз подихати арнікою, біля Конте є якась перекисна вода. Бідний Макаров не спатиме і дихатиме своєю арнікою. Все це Валіцький виголошує з піднесеною серйозністю.
Читаю уривками «Обрив» — там такі кумедні сцени; сон Вікентьєва — надсмішний. Читаючи пошепки, я вибухнула, як бомба. Ніколи не читала нічого смішнішого, природнішого й із таким гумором.
Справді, попри мою зневагу до романів, я хочу прочитати «Обрив». Райський часом нудний, але решта чарівна. Бабуся — велична, Марфінька — як багато хто. Вєра — божевільна, Марк — зухвало своєрідний, Вікентьєв — сповнений гумору й живості. Кожне його слово кумедне. П'ять снів оригінальні й гарні. Діна хоче переказувати сон Вікентьєва як свій. Підміняючи імена: замість Ніла Андрійовича — Ніколя, замість Поліни Карпівни — пані Віж'є тощо. Ніколи не читала нічого смішнішого за цей сон. Треба прочитати все, щоб оцінити жарт. Без знайомства з персонажами це нічого не варте.
На балконі при місячному сяйві ми з Діною грали в привидів. Під моїм тюлем я була жахлива. Діна благала мене припинити.
Знову зайшла мова про Гамільтона; княгиня спитала мене (розмова про пані Паскевич, Карло тощо), чи я чула, як Паскевич розмовляє англійською (ми розмовляємо англійською), і про кількох інших — чи герцог добре розмовляє:
— Я ніколи не чула.
— Але ж ви чули, як він розмовляв, він був поруч із вами.
— Так, одного разу, французькою.
— Він, напевно, говорить як корова по-іспанськи.
— Навпаки, дуже добре.
Потім заговорили про перегони монсеньйора Карло. Від імені Гамільтон я почервоніла — мама відвернулася.
Все життя матиму привід червоніти. Чому інші вибрикують як скажені — й не червоніють?!
[Вкладена сторінка: О означало, що я бачила Бореля — скільки О, стільки разів я його бачила. Хрестик Х — що я на нього дивилася, а кілька хрестиків — що він дивився на мене.]
[Приписка: березень 1875: Ти хочеш неможливого, він ніколи не зверне на тебе уваги, а якщо й одружиться — то не з тобою! Хто ти така? Маленька дівчинка, божевільна. Не бути забобонною — хіба це можливо, коли бачиш такі речі, коли так пророкуєш, коли наперед відчуваєш, що станеться, і мучишся цим! Це жахливо, як точно я передчувала — жахливо!]
Вчора йшов сильний дощ, і позавчора теж; прохолодно. Сьогодні вранці холодно — я щаслива, я живу, дихаю, відроджуюся.
Мама віддає мені свої сорочки, що прийшли з Парижа. Вони без рукавів — вона таких не любить. А я саме такі люблю.
Пишу при місячному сяйві, точніше — при хмарах, місяця не видно. В мене гарні очі — і я їх псую. Це востаннє я роблю таку дурницю; дуже темно, ледве бачу.

Примітки

Тет-де-негр (букв. «голова негра») — назва темно-коричневого кольору, поширена в ХІХ ст.
В оригіналі англійською: humour.