Субота, 9 серпня 1873

Принесли мою зелену сукню — вона мені не подобається, треба переробити. Увечері знову знайшли картку Прейсса (біла сукня, мені в ній незатишно). Обідала в готелі, мало не вечеряла. Рішуче, їжа — це перше, нічим не можна насолоджуватися, коли голодна. На Виставці страшенно гаряче, жодного подиху повітря, пекучий вітер. А бути в корсеті й одягненою при такій спеці — справді неприємно. Нікого нема, мені нудно; це німці третьої якості — огидно. Я цілком сама. Жодного з наших знайомих — не можна жити на самоті. О! Мені нудно, нудно, нудно! Виставка розважає тиждень, але коли все вже бачив — можна ходити лише в товаристві. А гаряче — я задихаюся! Годину біля фонтана, потім ходити по галереях, потім на музику. Зіграли жахливий твір, потім антракт, потім фантазію на «Оберона», якого я ненавиджу. Я його грала, а на додачу, наче навмисне, його грають на всіх концертах, куди я ходжу. Але після цього несподівано з'являється Штраус (Йоганн). Він надає іншого характеру оркестрові й усьому ансамблю. В кожного музиканта пожвавлене, усміхнене обличчя. Його викликають раз, два, три.
Ми йдемо вечеряти до «Провансальців» без тітки. Під кінець чуємо голоси. Це Саксонка свариться з ресторатором. Ішло крещендо. Вона вдарила його віялом. Він відповів:
— Не торкайтеся мене, бо я вас ударю.
Це ще нічого — він сказав їй такі речі, що я не хочу писати. Закінчив тим, що не хоче дівок у себе і що вона «брудна дівка». А потім:
— Геть, або я вам підніму спідниці й наб'ю по...
Який жах! Поль запитав у офіціанта, що це таке:
— Вона поводиться дуже погано й уже давно, хочуть її позбутися; сьогодні ввечері ресторатор заборонив її обслуговувати.
Ось така історія. Це був справжній скандал.
Ми вдали, що нічого не чуємо. Але я хотіла все чути — для мене такий скандал це щось зовсім нове. Я була на відстані й у спосіб дуже comme il faut спостерігала.
Мені дуже подобається ця жінка. Вона така кумедна — це видно по її обличчю.
Ці (у великій таємниці й потайки), ці жінки (сьомої якості) мені подобаються. Я хотіла б перетворитися на муху, щоб слідувати за ними в їхніх пригодах, і хотіла б увійти в них, щоб знати, що вони відчувають, їхні почуття. Це дивні створіння, привабливі й огидні водночас. Ця влаштовує скандали скрізь — у Монте-Карло її вигнали.
Обличчям вона схожа на Джою. Тут вона ходить у розкішних туалетах. Але залишімо це — я принижуюся, говорячи про цих створінь. Мені соромно, що забруднила свій щоденник цією дурною й непристойною історією. (А проте, ця Саксонка мені дуже симпатична; я б із радістю, переодягнувшись, інкогніто стала її подругою). О! Який жах! Жах!
Я хотіла прогулятися Пратером, але впало кілька крапель і ми повернулися.
Знайшли картку Ґутмана й ложу до опери. Не перевдягаючись, лише умила обличчя холодною водою й поправила капелюх. Ми пішли в оперу: «Лукреція Борджа». Прийшли на другу дію — співачка Вільт чудова. Давно я не проводила такого гарного вечора. У неї пишний голос, занадто низький (вона трохи повна). Справді, я зачарована.
Я дуже вибаглива, але Вільт справді дуже добра. О! Як я хотіла б співати, як вона! А ці німці, що їй ледь аплодують!
Як вона гарно співає! Я розумію оперу лише з такими голосами.