Неділя, 13 липня 1873

Я спала аж до одинадцятої, який сором! Учора я перечитувала свої щоденники з самого початку. Я не все прочитала, і це забрало в мене дві години. Знайшла там абсурдні речі, яких тепер соромлюся.
Мама й інші поїхали до Монако; я з Діною та княгинею Ґаліциною — на музику. Мені легко з нею, я можу говорити те, що думаю, а з іншими ніяковію. При ній я можу сказати, що не люблю міщан, що люблю аристократію, що товариство Ніцци надто мішане, що тут зустрічаєш прикажчиків, службовців тощо, що я люблю ходити до найкращих крамниць по сукні, можу критикувати скільки завгодно. А от перед багатьма іншими я не можу висловлювати свої думки та погляди, бо кожен у Ніцці більшою чи меншою мірою має ці вади. Ми навіть торкнулися питання шлюбу.
— Вийдіть хоч за пекаря, аби лише був багатий; не шукайте титулів, Боже борони.
Вона, ймовірно, шукала титул і знайшла оту каналію — свого чоловіка. Я думаю інакше, я ненавиджу мужиків. Я запропонувала поїхати на морозиво до «Ля Вікторі», у кареті, звісно, а потім ми завезли пані додому й повернулися. Поль у театрі.

Примітки

Мужик: селянин; більшість російських селян були кріпаками до скасування кріпацтва 1861 року. У вустах дворян це слово було й лайкою для грубої, невихованої людини — як тут, про чоловіка княгині. ↩
В оригіналі англійською: of course. ↩