Понеділок, 14 липня 1873

Майже щодня я граю на фортепіано чотири години. Княгиня Ґаліцина завжди в нас; рідко минає день без неї, увечері ми виїжджаємо разом.
Ода має прийти до мене завтра, щоб підігнати амазонку, рукавичниця також.
Увечері, коли сідали до карети, всі вже були готові, але Діна все зволікала, тож я їй кажу:
— Ну ж бо, пані Кедов, ходімо!
Це імʼя не виходить у мене з голови й так мене смішить — ефект просто магічний. Мені досить лише вимовити його, тільки подумати — і я регочу, як божевільна.
— Яка пані? Ой! ну ж бо, яка пані? Що? — лукаво каже Діна, дивлячись мені в очі.
— Анічогісінько, іди геть, ти мені набридла!
Яка каналія, вона навіть залізла до Буйє, але хто їй підказав А.? Вона не така дурна, як я гадала.
Дідусь весь час говорив дурниці, розповідав про свої закоханості — які ж кумедні старі закохані! Усе мало б вʼянути водночас. Але дідусь ще міцний і молодий як на свої шістдесят чотири роки.

Примітки

В оригіналі англійською: suggested. ↩