П'ятниця, 20 червня 1873

Учора ввечері о десятій приїхав Жорж, і я просиділа до пів на другу, обговорюючи справу. Він зробить усе, що треба. Не можу висловити, яке задоволення мені приносить ця рішучість.
Вранці, о десятій, я пішла вниз прийняти ванну, як завжди. У мить, коли Палажка збиралася мене облити, я відчула, що в мене паморочиться голова:
— Зачекай, — кажу їй і сідаю на край ванни із заплющеними очима. Розплющую очі й бачу, що я впала на дно ванни (порожньої), а Палажка однією рукою мене підтримує, а другою ллє воду мені на обличчя. Спочатку я не розуміла, що це означає, потім збагнула, що зомліла.
Яке дивне відчуття! Палажка була дуже перелякана, бідолаха сказала мені, що кликала Адама, але він не почув. Я уявляю, якби він увійшов!
Я була зовсім роздягнена. Хвала небу, що в Палажки не голосніший голос. Мені довелося лягти на ліжко Марі на кілька хвилин. У мене ще паморочилася голова.
За хвилину я встала зовсім свіжа й весела; це зомління пішло мені на користь.
Дуже жарко і повітря нестерпне, тобто його немає зовсім. Я горю цілий день, задихаюся, мені спекотно. Десь о четвертій трохи пішов дощ, і це принесло трохи повітря.
[На доданому аркуші вирізана реклама фабриканта М. Конраді з Санкт-Петербурга із зображенням президента Фелікса Фора.]
Жорж був у Малоссена. Він поговорив із ним про свою справу. Нарешті все добре, і він більше не вперається [sic].
Роблять такі сцени, кричать, сердяться через нову віллу, навіть мама невдоволена. Всі хотіли б залишитися тут (і я теж, між нами). Я просто плачу, покидаючи набережну. Але що вдієш! Хтозна? Може, я буду щасливіша там. Що б не робили, все на краще. Якщо так, нехай буде Божа воля.
Після обіду ми вийшли; саме коли виходили, прибули пані де Музе з дочкою, і ми пішли разом із ними та Жоржем гуляти.