П'ятниця, 13 червня 1873

Погода чудова, свіжа, трохи дощить, легесенький вітерець; день як у Баден-Бадені (фіолетова сукня, капелюшок з вощеної тканини). Сукні не було видно, бо я вдягла непромокальне пальто; надягла тіткині сережки — вона мені їх подарувала. Шия дуже відкрита, чорне пальто, без нічого, що відділяло б шию від пальта, — здавалася біліша, ніж зазвичай. Ця свіжа, волога погода мене освіжила; я була гарна, так, гарна; рожева, біла, волосся під тим чорним капелюшком було золотисте; напівпідібране, сережки були майже того самого кольору, що й волосся. Я досить задоволена собою. Мені прислали екіпаж, і я поїхала сама до мадам де Музе — зустріти маму й поїхати з нею на віллу Бакі, яку вона оглядала сьогодні вранці й знаходить дуже доброю. Я там застала пана й пані Анічкових. Я входила — вони виходили.
Вілла дуже гарна — шляхетний дім, красивий, великий; сад теж чудовий. Багато кімнат. Одним словом — дуже добре. Одне мене мучить: я буду позбавлена свого найбільшого щастя — бачити його. Перебуваючи на Променаді, навіть в Аква-Віва в глибині я можу вийти на терасу й за нагороду за своє терпіння — ходити туди щодня. Щохвилини, яка в мене є, я встигаю побачити його принаймні двічі на місяць. Лише так я можу його бачити. Я його не знаю. Він не буває у світі! Тоді як на цій віллі я його більше не бачитиму. Зможу бачити лише на прогулянках, та й то ні. Я ніколи не бачила його (о, ні! один раз, перший раз) на прогулянці. Він їде до неї й повертається від неї — ось і все. І потім, в екіпажі я почервонію, дізнаються — краще про це не думати! Це занадто тяжко!
Від вілли мама поїхала до пані Анічкової, а я пішла за тіткою й Діною. Вони теж знайшли дім добрим, і ми домовилися; ціна: п'ять тисяч п'ятсот франків на рік. Завтра підписуємо оренду. Тоді не буде більше зволікань, і я зможу їхати до Відня. А там... о, яка я дурна! За обідом жахлива сварка — дідусь і мама через Коліньон. Дідусь дозволяє собі забагато; я обурена. Цей жахливий Молчанов приходив; я хотіла, щоб сказали, що нікого немає, але тато хотів його прийняти. Мама тощо спустилися до саду, щоб його прийняти. Він мені відразливий; підозрюю, що він якийсь агент. Яка необережність! Стільки людей нас обманювало. Не розумію цього — приймати в себе незнайомця, підозрілу особу. Самі це визнають — і приймають цього чоловіка. Пошкодують.
Тато дозволив собі погано говорити про моє ім'я; я серйозно попросила його стриматися. Він навіть заговорив про рахунки тощо. Я йому пояснила, що нічого не винна, що живу на свої гроші й він мені нічого не дає.
Здається, ці дами повезли шпигуна у своєму екіпажі до Монако! О, лють! О, жах!!!!