Субота, 24 травня 1873

На обід у Сапоженікових о пів на другу (сукня кольору екрю, волосся напіврозпущене, напівзібране, добре); об одинадцятій — у місто з Полем шукати скельця для
ламп для когось у Ніцці й купити книжку, яку я загубила. Ми обійшли все місто, бо ніяк не могли знайти ті скельця й мусили шукати скрізь. Нарешті знайшли — і скельця, і книжку. На мене так дивилися! Справді, наче я ведмідь чи не знаю хто. Знову не знаю, чому. Не тому, що я смішна — ні, не смішна; і не наважуюся сказати, що це тому, що я... гарна... О, ні! Я цього не кажу. У Сапоженікових на обіді. Потім кілька партій у крокет. Але не можу сказати, в чому річ — лише те, що мені там незатишно й не можу здружитися з дівчатами.
О п'ятій приїхала мама (вона після обіду поїхала до готелю закінчити з Крумлінґом), і я дуже зраділа від'їзду; до того ж хотіла купити крокет, який ми бачили вранці з Полем — чудовий, лондонський. У Бойдів була така гра в Бадені.
Ми пішли з мамою й купили його. Я була дуже задоволена. Пообідавши за табльдотом (бо перший обід був не дуже), ми втрьох пішли на прогулянку, і я купила два м'ячі, бо крокет мене зараз так захоплює — я стану дитиною.
О восьмій пан Юрков з Олексієм і Сімою, хлопцем, який живе в них, прийшли, щоб піти з нами до цирку.
Ідучи туди, я трохи оговталася й повернула собі веселий настрій. Говорила з хлопцями. Цей Сіма кидав на мене погляди, і мені від того було смішно в душі. Ми сіли в перший ряд, місця були зарезервовані (ох, мама й Поль балакають, і я не можу писати — пишу абияк). Виступ був дуже гарний, особливо акробат робив надприродні речі.
Виходячи, мама мене представила дочкам мадам Канчиної. Коли я входила до цирку, одна з них, старша, мене дуже розглядала. Моя поява справила велике враження загалом, особливо тому, що я тут зовсім нова й тому, що гуляю вулицями, — бо женевського світу не видно, і якби не знати, що він існує, можна було б подумати, що в Женеві лише кухарки, блузниці тощо, тощо.
Тут діти як у Бадені — хлопці залицяються до дівчат тощо, тощо, тощо. У мене було б багато клопотів, якби я лишилася, бо ні за ким не бігаю й тримаюся дуже гордо. Загалом, це мене досить розважає, і мені б сподобалася Женева, але конче необхідно знати всіх, інакше це могила. Не живуть на вулиці, як у Ніцці, Бадені тощо, а живуть удома. А! У цирку я бачила пана, якого всю минулу зиму ми вважали за старшого Одіффре; Юрков його знає — це граф Ґрімо. Повертаючись в екіпажі, я сперечалася з Юрковим щодо
стрільби по голубах. Він вихвалявся всілякими принципами моралі й не знаю чого ще, а я хотіла довести протилежне. Я була у гарному настрої й ціную це тим більше, що зараз це в мене рідкість. Уявляю собі всі кумедні сварки, які б виникли через хлопців, що залицялися б до мене разом із Марі Сапоженіковою. Бо якби я лишилася ще, Сіма... врешті, байдуже. Один друг Поля сказав йому, що я
гарна (дурний він).
Хто це прочитає, подумає, що я вся сповнена цих дурниць і що це серйозно. Я записую це, щоб потім посміятися. Я не з тих дівчат, що закохуються в хлопців, — ні. Я б охоче дозволила, щоб за мною залицялися, о так! Але ніколи — ні стискання руки, ні (Боже борони) поцілунку. Я завжди лишаюся холодною, тобто я така, яка є, бо не можу ж це сприймати серйозно. І мене тим більше шукатимуть. Дівчата, що вішаються на шию хлопцям, — нікчемні. Одна-єдина серйозна річ мене займає: це герцог Гамільтон. Якщо він одного дня прочитає цей щоденник, він побачить мене всю, якою я є перед собою. Він побачить, що я не така, як усі, що я його кохаю, що всі мої думки серйозні, що я не займаюся дурницями, як інші. У всьому, що роблю, скрізь, куди йду, я думаю лише про нього. Раніше я могла розважатися; тепер, серед усіх розваг, одне-єдине бажання мене переслідує: побачити його, мати його поряд. Завжди кажу собі: «Ах, якби він був тут!» Я його кохаю, Боже мій! Благаю Тебе, зроби, щоб він мене покохав.

Примітки

В оригіналі англійською.