П'ятниця, 23 травня 1873

Об одинадцятій ранку наступного дня ми прибули до Женеви, і коли я побачила собор, який торік малювала з натури, я була в захваті. Мої очі блищали, обличчя було жваве. З вокзалу ми взяли екіпаж і поїхали просто до школи, де Поль. Нарешті приїхали. Я чекала у вітальні, коли почула грубий голос у передпокої, і хлопець років сімнадцяти вскочив у карету, де чекала мама.
Це був Поль — великий хлопець, з каштановими кучерями по плечах; він був такий потворний у цій зачісці, що я не могла на нього дивитися, аж поки ми приїхали до готелю й поки я приймала ванну — його постригли. Коли він повернувся до кімнати, був зовсім інший — той самий хлопець, якого я залишила рік тому, тільки дуже виріс. О, як багато значить зачіска! Йому лише тринадцять з половиною, а виглядає на сімнадцять або більше. Його голос дуже грубий, навіть неприємний — так змінився, що я зовсім його не впізнаю; наче голос когось іншого тепер у Полі, а його — зник. Ми поснідали в готелі; я вдяглася (сукня кольору екрю, мушкетерський капелюшок, стомлена, але добре) і пішли пішки до мадам Сапоженікової — мама, Поль і я. Її не було вдома, діти самі. Марі така ж маленька, як і була, Ольга трохи вища. Мені не подобаються такі дівчата — секрети, записочки, знаки, зітхання, погляди з хлопцями. Там живе якийсь хлопець.
Ми грали в крокет. Мені дуже сподобалося, бо всі ми добре гравці; я трохи відвикла від гри й першого разу грала дуже незграбно, але за деякий час стало набагато краще. Потім прийшла мадам Сапоженікова, а за нею — пан Юрков. У мене страшенно болить голова; я ледь могла говорити й відповідати на жарти. Ледве розуміла, що кажуть. Потім — додому. Прийшов ювелір Крумлінґ у тій справі. Вони сперечалися, рахували, робили відніманнями, діленнями, множеннями тощо, тощо, тощо. Нічого не вирішили, бо мама була дуже нетерпляча й не хотіла слухати, що він каже. Потім, на щастя, прийшов пан Юрков — на порятунок. І він також, кілька разів втративши терпець, нарешті змусив їх (маму й Крумлінґа) дійти згоди.
Я справді дуже рада, що це скінчилося.
Повертаючись зі школи, карета була напівзачинена. На вулиці Корратрі я бачу пана Ґро — ах! Я була так здивована й вражена; я вигукнула щось дурне, як завжди, коли бачу когось, кого бачила в іншому місці. Він нас не помітив; я впевнена, він буде дуже радий нас побачити. Яка я дурна! Цей Ґро — для мене останній з останніх, просто не знаю хто, людина, яку я бачила лише на вулиці й до якої не відчуваю найменшої симпатії, — а все ж рада (лише рада, втім, бо завжди вживаю такі перебільшені вирази) його зустріти. Зараз ми сидимо в кімнаті, пів на дванадцяту, я, Поль і мама, міркуємо, ким стане Поль і яку професію обере. На мій великий жаль, ми поїхали не до готелю «Метрополь», а до готелю «Корон». Я так хотіла до «Метрополя».

Примітки

В оригіналі англійською — Марі пише цілий запис англійською під час перебування в Женеві.