Понеділок, 24 березня 1873

Вранці о сьомій мама мене покликала й показує листа від панни Коліньйон до тітки, де та, між іншим, пише, що не може більше терпіти «зухвалий і пихатий характер Марі». Хоче їхати. Раніше я цього хотіла й думала, що мені не буде шкода, — але тепер згадала її, коли вона була доброю, і таке інше; проте, побачивши її, ці жалі розвіялися, бо вона вже не та, якою була. Мама теж раніше хотіла, щоб вона поїхала, а тепер все скидає на мене й шкодує за нею, розписує всі її чесноти — завжди так: найгірша річ, коли втрачена, здається прекрасною.
На уроці живопису з паном Бенза ми говорили про герцога, і він нам сказав, згадуючи статки Одіффре, що той, мабуть, багатий, раз дарує подарунки по двадцять тисяч франків. Ми спитали — кому? Джойї. Бенза каже, що два тижні тому гуляв із якимось паном, коли близько одинадцятої ранку помітив гарну жінку з розкішним волоссям, яка йшла пішки, — й пан Одіффре з нею розмовляв; він спитав, хто вона, — йому сказали: «герцогиня Гамільтон». Але, каже, як вона може приймати подарунок у двадцять тисяч франків? — Тоді йому пояснили всю справу: вона не його дружина, а кокотка, що живе на широку ногу, всюди за ним їздить, і почалося це в Ніцці. Передам розмову як у комедії, інакше надто довго.
[На полях: «з першого погляду» Бенза прийняв молодого Одіффре за конюха й дивувався, що герцогиня з ним розмовляє.]
Бенза:
— Але герцог Гамільтон багатий, їй не потрібні інші.
Незнайомець:
— Такі жінки завжди потребують.
Бенза:
— Але як він це терпить?
Незнайомець:
— О, він не надто зважає — йому байдуже.
Ці останні слова мені здалися такими влучними для характеристики герцога: який характер! Він не як усі — він добрий хлопець, безтурботний, живе собі на втіху й не мучиться даремно. Водночас трохи повіса — словом, добре розпещене дитя. Цей характер мені подобається, і я кохаю його також за вдачу; ці слова мене втішили, бо я ніколи не зраджу його довіри. О, але він не дивитиметься на мене як на неї — я буду його дружиною! Його дружиною! Як я наважуюся сподіватися на таке велике щастя? Хіба це не зухвалість? Але я нічого не роблю — лише бажаю й молю Бога, і, може, Він мені дарує цю ласку! Він такий добрий до мене! Увесь день безмежно говорили про герцога — Бенза, і всі, навіть Маркевич, про його віллу, його маєтність, про неї, багато тощо, тощо; я говорила про його статки з Діною — досить. Яка я щаслива, коли про нього говорять. Так його кохаю! Ось коли відчуваю, що кохаю по-справжньому.
На прогулянці (вбрання з вікуньї) — мало людей.
Ходила до New Scotland, узяла зразки на купальні костюми, потім до Менбі. Бачила здалеку Джою — мабуть, з Корою — і ландо з двома панами за нею. Тремчу й вся схвильована, коли бачу здалеку її екіпаж. Заздрю їй, заздрю її красі, заздрю всьому в ній. Це погано, але так є. Та не треба думати, що я впевнена стати його дружиною — це, може, мрія, гарна мрія; у будь-якому разі це було б божевіллям. Я лише сподіваюся, бажаю й молюся. Вийшла з New Scotland, привернута знайомим стукотом, і побачила її екіпаж з одним конем, що біг до вокзалу. Може, його чекають сьогодні. О, але терпіння — думаю, він приїде на стрільбу, і тоді!.. А! Боже, дай мені з ним там познайомитися. Боже, тільки Ти можеш неможливе!
Я його кохаю насправді. Кохаю! Навіть якщо він не дуже багатий — кохаю все одно, аби тільки мав досить, щоб жити добре.