Субота, 22 березня 1873

Вранці читала Swiss Times, переглядала списки іноземців — не в Ніцці, а всюди; шукала на «Г» скрізь — і знайшла: «Hamilton, the duke of» — у Неаполі. Цей список від 10 березня. Боже, дякую, що дав мені знати, де він. Коли прочитала його ім'я, на мить здалося — неможливо, бо його ім'я для мене надто дороге, — але далі стоїть: the duke of — це він. Мене наче вдарило блискавкою!
Я тремчу. Не можу відірвати очей. О Боже, зроби так, щоб він приїхав до Ніцци. Він у Неаполі, в готелі «Лувр». Як я його кохаю — тепер згадую його. Обожнюю! Боже, не роби мене нещасною. Боже! Зроби так, щоб він мене покохав! Боже, благаю Тебе.
Гарна погода. На прогулянці (блакитна сукня) — небагато людей; ранкова програма в клубі Массена. Каталася в екіпажі. Бачила Джою кілька разів у чорному — вона красива; навіть не стільки це, скільки її зачіска, вбрання, весь її антураж загалом — бездоганний; нічого не бракує, все елегантне, багате, вишукане, пишне. Справді, її можна прийняти за велику даму. Природно, що все це надзвичайно підкреслює її красу; а ще її дім — із салонами, затишними куточками, з м'яким світлом, що ллється крізь гарні завіси або зелене листя; сама зачесана, одягнена й доглянута якнайкраще — сидить у пишному салоні як королева, де все влаштовано й підібрано, щоб показати її якнайвигідніше.
Природно, що вона подобається і що він її кохає. Якби в мене був увесь її антураж, я була б ще кращою. Я була б щаслива зі своїм чоловіком, бо не занедбала б себе. Доглядала б себе, щоб йому завжди подобатися, — як доглядала, коли хотіла йому сподобатися вперше. Зрештою, не розумію: якщо чоловік і жінка, поки не одружені, можуть завжди кохатися й безперестанку намагатися подобатися одне одному, — чому, одружившись, не робити те саме?
[Упоперек: Слушно й порівняно непогано написано.]
Чому б не думати про те, щоб кохатися одне в одного, — не маючи на думці, що зі словом «шлюб» усе минає й залишається лише холодна й стримана дружба? [Вставлений рядок: або радше свинська дружба.] Чому зневажати шлюб, уявляючи собі жінку в папільйотках і пеньюарі, з cold-cream на носі, яка випрошує в чоловіка гроші на вбрання? Чому жінка занедбувала б себе перед чоловіком, для якого має дбати про себе найбільше? Чому, коли хтось нам подобається, ми не любимо показуватися погано одягненими й намагаємося з усіх сил виглядати якнайкраще? Не розумію, чому з чоловіком поводитися як із домашньою тваринкою; чому, поки не одружені, хочуть подобатися цьому чоловікові, а одружившись, ставляться до нього по-свинськи й залицяються та приймають залицяння від інших, відсунувши чоловіка вбік.
Чому б не залишатися завжди кокетливою з чоловіком і не ставитися до нього як до чужинця, який подобається, — з тією різницею, що чужинцеві не варто дозволяти зайвого?
Чи це тому, що можна кохатися відкрито, що це не гріх, що шлюб благословенний Богом? Чи тому, що все, що не заборонено, — ніщо? І тому, що задоволення знаходять лише в забороненому й потаємному?
Боже, це не має бути так. Я все це розумію зовсім інакше! Чому Джоя зберігає прихильність герцога Гамільтона? Тому що підтримує стосунки не по-свинськи, а як годиться. Це не означає грати комедію — хіба не можна бути природно доброю? Так, можна. І з Божою допомогою я жила б щасливо.
О пів на другу поїхали обідати до мадам де Музе — без мами, бо вона лежить (блакитна шовкова сукня, дуже добре). За обідом було кілька панів з третього поверху. Увечері — люди; грали в шаради, в салонні ігри тощо. Але який люд — старі вдавані жінки в дрантях; чоловіки — якісь торгаші. Мені було ніяково в цьому товаристві. Не люблю бути з людьми, нижчими за мене. Люблю бути серед рівних. Єдиними пристойними людьми були граф і графиня Бенвенуті — з останньою я переважно й була. Жодного вбрання, нічого, нічого, нічого — ненавиджу такі вечори; жодного відповідного чоловіка. А без кавалерів не бавишся, бо немає бажання зацікавити; чоловіки були — але який жах!