П'ятниця, 21 лютого 1873

О дев'ятій Говарди заїхали по мене верхи; мало народу, досить вдала прогулянка в Карабасель. Коко хотіла назад до стайні й бешкетувала.
Ми бачили Абрамовича та Ложе. Коли вже збиралися повертатися, я хотіла галопом, але Коко вперто зупинилася перед нашим домом, так що мені довелося зійти. Пані Говард провела мене додому — дуже люб'язна.
Після обіду я вчилася, не виходила — лише на півгодини на терасу (сіра жакетка, без капелюха); досить багато народу.
Вранці, коли я вже збиралася повертатися, я побачила Бореля — він проїжджав у провулку біля нашої вілли й дивився на мене; я помітила його лише в ту мить, коли він зникав, але думаю, він бачив мене раніше, коли кінь не хотів іти, бо він їхав навпроти у фіакрі. Я сьогодні зовсім нещасна, я в жахливому стані; якщо так триватиме, не знаю, що зі мною буде. Я щохвилини боюся, що знайдуть мій зошит, що дізнаються мою таємницю про герцога; щомиті я думаю про це нещасне місто «Гамільтон», яке я видряпала на карті. Я боюся вчити географію, бо боюся дійти до Шотландії — саме через це. Які щасливі люди, що не мають жодних таємниць! О! Якби він знав, що я через нього терплю! Я видряпала це ім'я з дурості, не знаю навіщо; краще було залишити його підкресленим — так було б менш помітно. Але мадемуазель Коліньйон про це знає. Я чекаю того страшного дня, коли доведеться позначати міста Шотландії! О! Боже, врятуй мене! Заспокой мене! Благаю.
Як зворушливо!