Четвер, 9 жовтня 1884

Ось бачите. Я нічого не роблю. У мене весь час гарячка. Мої лікарі — двоє добрячих бовдурів. Я викликала Потена й віддалася йому в лапи. Він уже раз мене вилікував. Він добрий, уважний, чесний. Зрештою, виявляється, що моя худина й усе решта не від грудей; це випадкова річ, яку я підхопила і про яку не говорила, усе сподіваючись, що воно мине само, та клопочучись лише своїми легенями, які хворі не більше, ніж раніше.
Мені нема чого набридати вам своїми хворобами. Річ у тім, що я нічого не можу робити!!
Нічого!
Учора я почала вдягатися, щоб поїхати до Булонського лісу, і двічі мало не відмовилася від цього, знесилена. Але я все-таки туди доїхала... Пані Бастьєн-Лепаж від понеділка в Дамвіллері на збиранні винограду, і хоч навколо нього є дами, Жуль радий нас бачити; пані Вейль віддає мені свій складаний стільчик, і ось я навпроти нього, ноги на одній грілці й під одним укривалом. Ми, мабуть, мали кумедний вигляд. Бідолашний любий. Пані Мак-Кей у Парижі. Ми відвозимо його додому.
Еміль — справді чудовий брат. Якби ви знали, яка турбота, яка самовідданість, яка ніжність, і все це спокійно й просто, він не втрачає голови.
[Дві сторінки видерто]
.........плече затерпло, лікоть болить... Що ж більше можна було б зробити, якби це було з кохання?...
Якоїсь миті я приклала щоку до його руки, і він стиснув мою руку міцніше.
Чому ми його любимо? Мої рідні люблять його, бо думають, що я його люблю.
Чому? Спочатку це було: «імператор, якого вітали здалеку з досадою, який зламав обидві ноги, і якому тепер можна піти на допомогу».
А тепер? Він прихилився до нас.