Вівторок, 7 жовтня 1884

Він знає, що я в Парижі, але я не піду — щоб дозолити тій куховарці-архітекторші, а радше щоб скоритися своєму враженому самолюбству.
П'ятниця, 8 серпня 1884
Я звідти. А! та це тому, що архітектор прийшов уранці о дев'ятій, я обізвала його свинею, тоді все владналося, і ми поїхали туди снідати.
Я так боюся не сподобатися, що по мене мусять приходити... Так, а Еміль боявся, що Жуль спитає, чому я не приходжу, і якщо він здогадається, що я вважаю себе ображеною; то, як хворий, він накинеться на Еміля...
Ах! А, не забудьмо про бідолашного Божидара, він у Гастайні з усією родиною, його батько помер позавчора.
А Жуль дуже кволий, надто в цю спеку, бідолашний пес.
Тепер вони цілком такі, як я хочу, ми на дружній нозі; ми поїдемо на два тижні до Дамвіллера, щойно він одужає. За сніданком я сиджу поруч із ним.
— Покладіть-но мені.
— Залюбки.
— Тільки не забризкайте.
— О! ні!
І я мало не перекинула страву.
Так, а перед тим Еміль сказав, що його брат дуже розпещений, дуже вибагливий у стосунках, але що насправді ми... Словом, найделікатніше приємні речі, що йдуть від серця, а не з умовної ввічливості. Так.
Після сніданку він пішов поспати в майстерні, потім повернувся й попросив маму ще раз підстригти його. Що й було зроблено, поки я підшивала манжет фулярової сорочки, яку шиє йому його мати. Уявляєте мене, що сиджу біля вікна й працюю голкою? Він дивиться на мене й кілька разів усміхається.
В Еміля є замовлення, він пішов після сніданку працювати над своєю панеллю [Слова зачорнено] для якогось пана Клотца, панель над каміном, М. К. Гарний особняк, М. К. Клотц. То, виходить, це не Маккей??
Тітка приїхала по нас, і ми залишаємо її, схиливши голову на руки. Що мало б одразу дати уявлення про його вдачу — то це його манера тиснути руку. Вона щира, тепла, цілісна, добра, і він тисне досить міцно, але без різкості, без болю.
То все гаразд?
Окрім... коли ми виходили, прийшла якась жінка з букетом, вона зняла капелюшок по-свійському. І я уявляю собі, що це покоївка пані Маккей приходить про неї погомоніти, що, може, вона приходить щодня розважати його сентиментальними історіями, на які мастачки покоївки таких пройдисвіток. А може, це зовсім не те. Але я б дуже, дуже, дуже хотіла знати, як там стоять справи.
Що ж до мене, втомлена цією грозовою спекою, я кидаю картину й засинаю на дивані. Що ж, продовжу завтра.
Яке щастя бути друзями Жуля! Це ж хоч правда?
— Я вас не бачив уже щонайменше два тижні! — сказав він мені.
Він користується подушкою.
Так, ми люди, яких він любить. Еміль, що є його вірним відлунням, каже мені, мовлячи про нас: невже ви думаєте, що багато таких, та чи знаєте ви, що я й сам небагато таких знаю, ні. Ах! ні.
Так, це добре. Але в усьому цьому для мене немає нічого.
Аби лиш я не дала цього помітити моїм рідним, які матимуть дурний вигляд і наробляться тисячі недоречностей, аби переконати мене, що він зайнятий тільки мною.
А навіщо?
Ці дами... Вони говорять про Маккей як про щось вічне, щоб не подавати мені облудних надій. І все це, звісно, самі собі в тому не зізнаючись.
І не треба, щоб я мала вдоволений вигляд. Один ініціал... одне слово збурюють мені думки, і було б надто нерозумно дати це помітити. Треба наготуватися, щоб мати змогу сказати: та я завжди це знала. Невже ви гадали, що вони розлучені?
Щойно він одужає, ми знову станемо ніким — людьми, яких бачать двічі на місяць. Треба до цього готуватися.
Субота, 9 серпня 1884
Ці дами віднесли на вулицю Лежандр невеличку льодовню. Йому хотілося мати таку, щоб можна було поставити біля ліжка.
Аби лиш він не подумав, що ми його обсипаємо люб'язностями, щоб виканючити картину.
Моя картина начерками покладена в кольорі. Але я квола. Мені часто доводиться відпочивати, лягаючи, а коли я [Слова зачорнено: щоразу підводжуся] голова паморочиться, і на кілька секунд я нічого не бачу.
Словом, дійшло до того, що близько п'ятої я покинула полотно й поїхала до Булонського лісу безлюдними вулицями. Зі мною говорять лише про Бастьєна. Сувора розвага як на літню пору.
Яка спека! Туманієш, і голова повниться найбезглуздішими приспівами.
Клер передала мені, наче нав'язливу думку, свої два рядки на «Вечірню арію» Ґуно...
«Йона, сидячи в своєму киті,
Казав: „ах! як я хочу звідси вийти.
Це чудово, але ніхто не може сказати мені, що далі; яка прикрість, я складаю сама — і ви побачите, чи добре.
Йона, сидячи в своєму киті,
Казав: Ах! як я хочу звідси вийти. Дозвілля скільки хоч, та шкода, Сидіти тут мені нудьга; Ось я вже скоро третій день І починаю злитись сам. Розлучений зі своїм коханням, Я хочу геть, ой мамо, гей! А ще ж мій острах незглибимий, Бо як коли я звідси вийду — То лиш тому, що ця тварюка Безформна зведе з глузду... чи й гірш.
Неділя, 10 серпня 1884
Я нічого не роблю. Задуха.
Понеділок, 11 серпня 1884
Я вийшла о п'ятій ранку, щоб зробити ескіз, але о шостій уже зібрався люд, і я мусила поїхати, розлючена. Їх було двадцятеро навколо фіакра, хоч і закритого.
По обіді я знову їжджу вулицями, ніщо вже не тримається!
Мама ходила до Бастьєна сама; він, виявляється, сказав їй, що, як одужає, віддасть чверть свого життя на те, щоб бути мені приємним. По-перше, я певна, що мама вигадує або прикрашає, а по-друге, якщо він і сказав це — то нехай.
Є пані Маккей, а мені він доведе свою вдячність, допомагаючи здобути медаль.
Це гірко.
І ось слова, яких я прагнула, викликають у мене дуже гостру тривогу, великі ревнощі... Майже горе.
Він, можливо, думає, що ми хочемо дістати картину задарма. Тьху! який жах. Він нам її подарує. Але...
Пані Маккей чи якась інша.
Сьогодні він читав англійський роман — вона англійка чи американка, словом, говорить по-англійськи, а він читає англійський роман. Це тому, що він думає про неї... І тоді все приязне, що можуть сказати його добра мати, він сам та Еміль, усе це ніщо, усе це повз. Я вам уже десь розповідала про мою захланність у почуттях. Я навіть колись порівнювала Бастьєна з великими столицями, наближення до яких сповнювало мене тривогою, [Викреслено: неспокоєм], горем. Ну то як же ви хочете... коли ревнуєш до простих друзів, бо я таки ревную, як же ви хочете... А втім, тут це теж друзі, але з чимось більшим.
Тепер, коли він вдячний, це дуже неприємно.
Я їду до Булонського лісу.
Вівторок, 12 серпня 1884
Словом, друзі мої, усе це означає, що я хвора. Я ледь тягнуся й борюся, але сьогодні вранці я була певна, що от-от здамся, тобто зляжу й нічого більше не робитиму. Тоді одразу повернулося трохи сили, і я знову поїхала шукати дещо для картини.
Моя кволість і моя заклопотаність віддаляють мене від реального світу, ніколи я не розуміла його з такою ясністю — ясністю поза тим, на що я здатна зазвичай. Усе це постає в подробицях і з засмучувальною виразністю.
Я, чужоземка, неосвічена і, зрештою, надто молода, прискіпуюся до кострубатих фраз найбільших письменників і до дурних вигадок найславетніших поетів. Що ж до газет, я не можу прочитати трьох рядків, не обурившись. Не лише тому, що це куховарська французька, а через самі думки... Немає нічого правдивого! Усе домовлене або оплачене!
Жодної сумлінності, жодної щирості!!! Ніде. А коли бачиш шанованих людей, які, скоряючись партійному духові, кажуть брехні або дурниці, в які самі не можуть вірити!! Це... аж нудить.
Він саме вів свій монолог,
Аж раптом гомін, гук гучний — То спритні дуже моряки, Що в човнику сюди гребли.
Кит, переляком пройнятий, Пророка викинув за течію, І сам подався, повен жаху, Чимдуж до іншого плив берега. Отак скінчилася пригода. Тоді Йона, що був меткий, Велів вписати все у Святе Письмо І в «Спорт» нотатку надіслав.
Я склала цей знаменитий куплет за обідом перед Сент-Аманом, який у захваті.
Ми повернулися на обід, вийшовши від Бастьєна, який і досі лежить, але обличчя спокійне, а очі ясні. У нього сірі очі, чарівна краса яких, природно, недоступна для простацтва.
Чи добре ви мене розумієте? Очі, що бачили «Жанну д'Арк». Ми про неї говоримо. Він скаржиться, що його недостатньо зрозуміли... а я кажу йому, що його зрозуміли всі, хто не тупаки, і що «Жанна д'Арк» — твір, про який думаєш речі, яких неможливо сказати йому в обличчя. Ах! якби ж я добре чула!!
Він говорить зі мною інакше, ніж із мамою, Діною чи тіткою, і говорить про речі [Слово закреслено] високі, а я... Бо мені трапляється не чути!!!
Це так жахливо, що я не можу нічого сказати.
Він говорить мені про мою картину, і я знову бачу її по-новому; тільки, оскільки він думає так само, як я, він радить мені робити те, що я й так уже мала намір зробити, а це прикро — він може подумати, що я цілком за ним іду.
— Не повчайте мене надто, бо я можу вас послухатися, а я цього не хочу.
Я була в білому, з маленьким збористим капелюшком із батисту. Але він мене не бачить.
Я пробую малювати, але мені негаразд.
Еміль обідає тут; він такий добрий, він налаштує мені мольберт, полотно й усю систему, щоб уникати сонця і таке інше.
Він сказав, що Жуль говорив про нас зі сльозами на очах.
Сьогодні вранці він прийшов усе це налаштувати, але не було мотузок. Я почала ескіз для тла.
П'ятниця, 15 серпня 1884
Знову ескіз, у фіакрі, це незручно, а Коко всівся в мою палітру.
Мені доводиться робити справжнє зусилля, щоб поїхати до Бастьєна.
Щоразу, коли я туди їду, я вбираюся, наче для сотні людей, і навіть домагаюся гарного вигляду самою силою волі.
А навіщо? Сьогодні вранці мені здалося, що архітектор рішуче й серйозно небайдужий до мене. Так, часом я в цьому глибоко переконана. Можливо, я помиляюся. Але що, як це правда? Яка безглузда річ... і нещасна... Ні, так помилитися не можна, я не помиляюся, тільки це річ, що завдає мені прикрості, водночас тішачи мене, розумієте?
Я з ним на нозі дуже приязного товаришування, я з нього кепкую, дражню його, удаю дитину. Але я певна, що якби хвилин на десять я прибрала ту поставу, яку маєш із чоловіком, якому подобаєшся й якого хочеш розговорити...
Але це, мабуть, дурниці. Ах! це було б безглуздя!
Отже, я дійшла до того, що вбираюся з вишуканою витонченістю, щоб поїхати на вулицю Лежандр. Але кожен візит супроводжується ваганнями й сумнівами і... наче все вперше. А навіщо? І задля чого? Це марно. Він знає мене вже два роки. До того ж він надто вищий, надто... такий, як я, щоб я могла йому сподобатися. Він знає мене вже два роки. [Але] про мою картину!
Ця істота вищої сутності, цей витончений, цей геніальний митець, цей поет... До того ж він знає мене вже два роки.
То виходило б, що раптом... ні, ніколи.
Його мати кидається мені в обійми, називаючи мене своєю любою малою Марі. Сьогодні ввечері тут люди. Нарешті я маю нагоду потиснути руку Боду, моєму граверові. Ось іще одна чудова натура, як Еміль; він повертається близько пів на сьому й застає там тітку, Діну й мене.
Жуль дуже любить мою тітку. Він каже, що це сама самовідданість і доброта. А втім, це правда. Тітка набагато краща за маму й завжди жертвує собою, завжди.
Йому краще, і він каже мені з якогось приводу одну з тих люб'язностей, що їх кажуть кожному.
— То вам уже настільки краще, що ви люб'язні?
Усі сміються.
— [Викреслено: Ну що ж.]
Еміль розповів йому жарти, які я відпускала вдома, гадаючи мене збентежити, тож я манірюся й кривляюся, а тоді раптом:
— Ах! ви гадаєте, що я вас боюся, заждіть-но, і ви побачите!..
— Ні! ви були б нестерпні, якби не було нікого, хто б вас трохи стримував...
— Ах! як ви помиляєтеся, я була б набагато краща, веселіша, миліша, дотепніша.
— Та це ж зовсім неможливо.
Це сказав Жуль; це банальність, але...
— Ну що ж, якщо ви будете слухняні, я розповім вам про мою картину!
— Ах!!!
І він умощується в ліжку, щоб добре слухати, а я сиджу зовсім поруч, лікті на укривалі, майже торкаючись його.
А втім, ідеться лише про практичний спосіб робити ескіз на вулиці, він заспокоює мене щодо труднощів. У мене такий вигляд, наче я сповідаюся, очі в очі.
А навіщо? Він знає мене вже два роки. До того ж [Слово викреслено:] Ніколи.
Коли я проходила кімнатою, його мати схопила мене й поцілувала наче силоміць; я дивилася на нього, сміючись, і він теж сміявся, дуже добрий на вигляд.
Але він знає мене вже два роки.
Ніколи. Ніколи. Ніколи. Цього не може статися.
Як ви хочете, щоб річ, про яку я давно думаю і якої прагну, сталася отак раптом... Тим паче, що я над цим попрацювала!... Я так мало вірю в логічні наслідки... Це завжди зривається. Якби я ще ні думала про це, ні писала, але після стількох... О! ні, ніколи. Зрештою, він бачить мене вже два роки. З тим іншим... Я одразу побачила, як стоять справи. І з іншими теж. Але цей. Ну ж бо, це зовсім неможливо. Хоч би вже тому, що я погано чую. Чи знаєте ви щось жорстокіше?
О! цілком неможливо. І цього ніколи не буде. Та й з якої речі? Ми люди серця, я маю трохи таланту, він нас дуже любить. І цього цілком досить.
О! ні. Треба-таки собі сказати... бо це правда, що цього не може статися. Ні. Ні. Ні.
Я-глядач щойно перечитала тарабарщину мене-авторки. Я-глядач цілком байдужа, але вона не проти, щоб я тішилася в цьому напрямку...
Субота, 16 серпня 1884
Ось перший день, коли я працювала по-справжньому. У фіакрі, і я так розбита, що, повернувшись, велю облити мені спину душем і таке інше. Але як добре почуваєшся!
Еміль установив сьогодні вранці моє полотно. Що ж до цього негідника Жуля, йому краще, він був у Булонському лісі. Його зносили й заносили в кріслі. Це Фелікс розповів, прийшовши о четвертій по молоко. Уже тиждень він п'є козяче молоко від нашої кози — уявіть собі радість цих дам. Та це ще не все, він зволить бути... таким свійським, що посилає по молоко, коли йому заманеться. Оце то краса.
Зрештою, виходить, ми його втратимо, оскільки йому краще.
Так, добрі часи, здається, добігають кінця. Не можна буде ходити провідувати чоловіка, який виходить у світ. Можна було приходити й розташовуватися там, а він не мав способу втекти зі свого ліжка, а тепер кінець.
Та не перебільшуймо лиха, він був у Булонському лісі, але в кріслі, на руках, а потім ліг. Це не означає, що він виходить. Отже, надія є. Можливо, він іще буде дуже хворий.
Цей чоловік зможе завадити мені мати талант. Він хоче давати мені поради, його поради вплинуть на мене, і я перестану бути собою.
Добре просити порад у Тоні — це наче він співає. [Викреслено: Але тихо] Коли я боялася Тоні, то це тому, що він міг сказати мені речі ремесла, майстерні.
Але Бастьєн! Я навіть не уявляю своєї незалежності перед таким грізним суддею. Хай по закінченні картини він скаже мені, що про неї думає — так, я слухатиму з жахом і холодним потом; але поки я над нею працюю — це моя смерть.
Я слухатиму лише себе, але він глибоко мене збентежить. Він уже мало не змусив мене спотворити картину, яка ще не відновилася, попри всі мої зусилля. Та відмовитися говорити з ним про це! Він гадає, що робить мені послугу, і був би ображений.
Опинитися під владою митця, в якого я вірю безмежно... або майже безмежно...
Йому було приємно вчора, що я з ним про це говорю... Але я не хочу.
А після всіх цих бульйонів і всього цього заливного лосося він вважатиме за свій обов'язок мене скеровувати. Ах! Псюра.
Хай скаже мені: цей шматок недостатньо такий чи сякий — таку пораду я приймаю навіть від Тоні. Тоді мені досить його переписати. Але що до самої картини як такої — пози, виразу чи компонування — ні, ні. Ніхто.
Зрештою, я хотіла б, щоб він був у мене закоханий, а замість цього він даватиме мені поради, від яких я приголомшена; знуджена й принижена наперед!
Я зовсім маленький володар, але незалежний. Я охоче захоплюватимуся ним навколішки, але кожен у себе вдома.
Неділя, 17 серпня 1884
Понеділок, 18 серпня 1884
Вівторок, 19 серпня 1884
Я така недужа, що ледве маю сили вдягти полотняну сукню без корсета, щоб поїхати до Бастьєна.
Мати зустрічає нас докорами. Три дні! Три дні не приходили! Та це ж жахливо. І щойно в його кімнаті вже Еміль вигукує: як, то вже все скінчено! Що ж це, більше ніякої приязні.
— Ну то ви мене кидаєте, — каже тоді він сам. Ах! це негарно!
Моє кокетство хотіло б, щоб я повторила тут усе, що він каже нам у ласкавих докорах і запевненнях, що ніколи, ніколи ми не можемо приходити надто часто.
Та я мала б танцювати з радості! Еміль сказав, що він пожвавішав лише з нашим приходом.
Словом, це аж зворушливо... Більше немає чого вагатися, бо, друзі мої, він захотів мене побити!
Ви ж розумієте, що після рукоприкладства я вже не можу сумніватися в його коханні.
Коли тітка сказала йому, що я не пускаю їх відвідувати його щодня, я підійшла, навколішки перед ліжком:
— Так, бо люди, яких найбільше любиш, зрештою набридають... Щодня.
Тоді він схопив мене за підборіддя — послухайте лишень, народи Франції — і підняв руку [Викреслено: зробив жест, ніби б'є мене], поки я підставляла йому спину. Він не зволив ударити. Але ось якийсь маляр узяв мене за підборіддя. Хай йому грець.
Після цього вже годі надії, друзі мої, я лише дівчисько.
А оскільки він наполягав, щоб ми приходили:
— Щоб тебе обожнювали, треба, щоб тебе жадали, — кажу я.
— О! та в добі двадцять чотири години; даючи мені одну, лишається двадцять три, упродовж яких вас жадають...
— Якщо вже до такого дійшло, — кажу я з удаваним хвилюванням, — я переможена... Так, коли вже так стоїть справа... Жодного опору більше!
Еміль обідає з нами, піп і його дочка.
Та що ви скажете про Жуля? Передусім він бездоганний, у моїх найзаповітніших мріях... Я не могла б побачити його ніжнішим до нас. Я ж разом з іншими, гуртом.
А пані Маккей?
Сьогодні я відпустила маму й тітку поїхати туди самих, вони подумали, що я лишилася вдома з пози... Діна приходить і застає мене розпростертою.
— То ти не йдеш провідати Жуля? Ми б сказали йому, що ці дами замкнули нас із ревнощів, а ми втекли через кухню...
Ця дурничка мене оживляє, я вдягаюся за мить, і ми їдемо туди з нашою історією, що смішить Жуля. Йому негаразд, але ми вдвох розмовляємо осторонь. [Слова зачорнено: Він наполягає] багато на тому, щоб я добре влаштувалася й мала всі зручності для роботи. Потім... ідеться про перетворення, про майбутнє життя, про небуття...
Тим часом як пані Бастьєн-Лепаж, мама, тітка, Діна й Еміль говорять про дамвіллерські яблука, про льодовню...
Треба сказати про цю льодовню: оскільки його служниця роздобула зручнішу, ніж наша, він нам нашу повернув. Тоді я кепкувала з цих дам сорок вісім годин і перед архітектором, який розповів про це Жулеві, і тепер слово «льодовня» щоразу викликає жарти.
Я охоче пофілософую з цим хворим... Я навіть цілком цим захоплена, але пані Маккей?
Я не лише знайшла сили туди поїхати, але навіть, здається, була гарненька! Вільний жакет із сірого рубчастого оксамиту, біле мереживо й круглий капелюшок із сірими пташками й вуаллю.
Він сказав: ця дитина дуже кокетлива.
Я щойно підвелася після дня гарячки, і все було вдягнене абияк, але вдається тільки так.
Дуже ніжна шкіра, бліда й трохи рожева, це дуже гарно із сірим. Та що ж, він, мабуть, нічого й не помітив.
Яка чудова натура цей Еміль. Я назвала його обмеженим... Я кепсько висловилася.
Він дуже розумний, але такий щирий, такий вірний, такий люблячий, такий добрий, що часом здається дурним.
І як він обожнює свого брата.
Тепер, коли він бачить, що тому приємно нас бачити, і знаючи, яка я вразлива, він увесь час намагається бути приємним і уникати найменшого слова, яке я могла б витлумачити навиворіт... аби його піддражнити.
А Жуль?.. Жулеві негаразд. Та що ж зрештою з ним таке?
Якщо він просто-напросто... виснажений, він одужає. Пані Маккей чинить богоугодне діло, не приходячи його провідувати, а коли він видужає, то піде до неї. А поки що йому потрібні бульйони й приязнь.
Отак. Це жорстоко, але це так.
Гаразд, а мої сукні, і мої міни, і?? Та зрештою...
Стільки всього...
Я весь день байдикую й працюю лише з п'ятої до сьомої в кареті. [Три рядки зачорнено, нерозбірливо]
Я замовила фотографію того закутка, який малюю, щоб мати цілком точні лінії тротуарів. Дійство відбулося сьогодні вранці о сьомій. Уже о шостій архітектор був тут, тож ми вирушили. Я, Еміль, Розалі, Коко й фотограф.
Не те щоб присутність брата була корисна, але так веселіше, я люблю мати навколо себе невеликий почет.
П'ятниця, 22 серпня 1884
Це рак.
Бод, що проводить вечір тут з Емілем, каже це мамі.
Бод — його великий друг, він написав йому довгого листа з Алжира, того, якого я читала...
Отже, усе скінчено.
Чи це можливо?
Та я ще не усвідомлюю враження, яке справляє на мене ця жахлива новина. Це нове почуття — бачити людину, засуджену на смерть.
Субота, 23 серпня 1884
Я засмучена цим уранці, готова заплакати, але все це невиразно...!
Але вчора ввечері я отримала листа від «Фігаро». Так, від «Фігаро», від пана Перів'є, який просить дозволу відвідати мою майстерню з огляду на оформлення «Фігаро Ілюстре», що виходить наприкінці року, на Різдво.
Якби одна з моїх картин підійшла, було б дуже добре.
Зрештою, сам цей візит — уже добра річ.
У Бастьєна близько шостої.
Ця істота їсть, і навіть їсть речі жахливі, страшні. Ковбасу!!
Він дуже милий до мене і [Слова зачорнено: він потиснув мені] руку з приязним наміром, який мав би мене захопити, а натомість мене здивував.
Та усе це мене вже не цікавить. Я не вірю, що він тяжко хворий, помиляються. Він житиме. Але це я вже не знаю, де я стою, ні в чому.
А малярство!!
Щойно він підведеться й одягнеться, він буде маленький дуже негарний чоловічок. Якби я ще чула все, що він каже... О! ні, бачте, ось це, це!!
Ось це й робить так, що
Він, можливо, потиснув руку тітці, Діні так само, це можливо, але це вперше, коли він тисне мені так. Бідне дитя, потім він захотів показати свою силу й помірятися з нами силою, я зробила йому боляче пальцям, і це стало приводом для ніжних вибачень, поки я плескала його по руках.
Я чую, як Жюльян питає, які ж мої ніжні вибачення.---
— Я зробила вам боляче? Ні, бідне дитя, справді?
Та й годі, але це могло б супроводжуватися манірністю й поглядами... без нудотності.
А якщо він справді приречений. Я в це не вірю й далі веду облогу, я, скалічений вояк.
Жан-Жак таким був.
І так само він завжди був нещасний.
А Ґамбетта був одноокий, але ж то були люди!
Неділя, 24 серпня 1884
Ми їздили сьогодні вранці о пів на сьому переробити ще одну фотографію, і цей бідолашний Еміль нарешті докладно розповідає мені, що це за хвороба. Запалення кишок і нирок. З одного боку. А оскільки це в недосяжній ділянці... Це не має жодного значення... тобто він може їсти, що хоче. Лікар каже, що побоюється пухлини. Відомо, що це означає. Цього не можна вилікувати. До того ж він надто слабкий, щоб витримати потрібне лікування. А без застосування цього лікування немає порятунку.
— Це зачароване коло, — каже Еміль.
— Та... Хай йому грець!
О! немає сумніву.
Опівдні ми були на похороні Нітті, художника, якого я не знала, але який мав талант.
Потім до Булонського лісу, а повертаючись, ці дами захотіли зайти до Бастьєна, я лишилася в кареті — і що ж я бачу! голову Жуля у вікні й обидві його руки, що махають, аби я піднялася; Еміль приходить по мене, і я йду.
Та все це... Навіщо?
Архітектор приходить увечері по фотографію для Жуля, а Діна, що вдає простодушну, знай питає його, чи та дама, що нещодавно зайшла до Жуля, була пані Маккей.
Загальне сум'яття.
— Ви не могли бачити пані Маккей у мого брата! — вигукує архітектор, — чи не так, пані, що ви ніколи не бачили пані Маккей у мого брата?
На це Діна вперто вдавала наївність, я спробувала відвести розмову, обмінюючись порозумілими поглядами з Емілем... Словом... Якось воно минулося...
А ми, зрештою, нічого не знаємо...
Усе це, усе це, усе це... Задля чого, навіщо? Відраза до всього й усюди. Якщо він помре — кілька сліз, що йдуть від розуму, якщо він житиме — байдужий друг. Але я вже нічого не хочу.
Усе огидне й жахливе. А надто те, що я пишу, повне: усе це, бо, а потім, зрештою; мене аж до сліз дратують усі ці «це, це, це».
Субота, 25 серпня 1884
Прийшли від «Фігаро». Яке хвилювання. Вони хочуть кумедних композицій, дитячих сюжетів, у дусі англійської ілюстрації. Але дітей французьких.
Перів'є занотував «Жан-Жака», з якого я зроблю малюнок, а ще вони надішлють мені розміри, і я зроблю щось інше. Уф! Потім побачимо, чи підійде.
Мама обідає в Бастьєнів. Яка близькість! Мені вже зовсім не хочеться туди їхати, це надто по-кухонному. До того ж йому краще. Поки він лежить — це цікаво, але коли він сидить, одягнений, починає жити... Що мені там робити? А втім, він приречений.
Будуть дні, коли йому стане краще, але все скінчено.
Вівторок, 26 серпня 1884
Клер і маршальша приходять провести тут годину. Вони в Парижі, щоб купити весільний подарунок молодому Флері.
Я весь час думаю про ту таємничу мерзоту, що в нього в паху. Це наче страшна відповідь на все, що я могла б думати, замислювати, бажати чи боятися. Усе скінчено, [один рядок закреслено]
Усі ті плутані речі, що мерехтіли й повнили мені мозок, тепер зібралися й спинилися на цій чорній цятці.
Це випадок, що трапляється вперше, це щось нове; чоловік... Чоловік, великий митець, і... словом, усе, що ви знаєте...
Засуджений на смерть...
Та це ж серйозно!
І я маю думати наперед, щодня, що він помре? Та це ж жахливо!
я вже зіщулилася в собі, голова в плечах, і чекаю удару. Та й навіщо його провідувати? Якщо він житиме, він не любитиме мене, і я не можу йти до нього з цією думкою. А якщо помре... Ну, якби він хоч помирав, маючи щось для мене! Та ні! Іти туди, по-дружньому бути присутньою при стражданнях цього бідолахи й бути для нього рівнею Діні чи тітці!
Ах! ні! Ах! Ні! Навіщо, я вас питаю? Якби моя присутність приносила йому особливе задоволення, та ж ні. Що ви хочете, я не можу йти туди з такими думками. Я й сама добре не розумію чому, але це так.
Думка про те, що я йому байдужа, завдає мені більшого горя, ніж бачити, як він страждає. Зрештою, я більше не хочу до нього ходити.
Він нічого не зрозуміє. Тобто я піду, але через силу.
Так, усе скінчено, він мене більше не цікавить, і я для нього ніщо. Тож я спокійно відступаю, з байдужістю тих, хто зі страху наперед готується до найбільших жахіть.
Хіба ж не так було все моє життя?
Коли надходить удар, я зустрічаю його непохитно. Потім я його обмірковую, обурююся й розчулююся. Коли все вже скінчилося. А потім я з цього тішуся.
Я не можу зліпити двох слів докупи і...
Та не думайте, що я в розпачі. Я лише глибоко заглиблена в думки, я питаю себе: що ж це буде?
Я трохи працюю над картиною, але справа йде кепсько.
Я для цього чудовиська Бастьєна навіть не жінка. Сьогодні ввечері він бере мене за руки, плескає мене по плечу, наче доброго старого товариша.
А потім каже: ця дитина елегантна, у ній є шик.
От дикун! Але він любить мене більше, ніж маму, тітку чи Діну... Та й це ще не напевно.
Вони надіслали відомості, розміри і таке інше від «Фігаро». А я пообіцяла ескіз на 15-те цього місяця.
Бастьєн щодня їздить до Булонського лісу, але...
Лікар нічого не приписує. Хай їсть і робить, що хоче. Мені здається, що йому слід було б приписати бульйони, м'ясні соки...
Та якщо це марно...
Архітектор має дуже пригнічений вигляд.
Це він щодня зносить і заносить брата на своїх плечах.
Коли зайшлося про те, щоб поїхати з ним до Булонського лісу, я кажу:
— Зроду-віку!
— Панна Марі Башкирцева боїться себе скомпрометувати. У Лісі, з митцем, з митцем.
Слово підкреслене так само саркастично, як це роблю я.
Він гадає, що йому краще.
П'ятниця, 29 серпня 1884
Субота, 30 серпня 1884
Серйозні речі.
Я нічого не роблю. Відколи закінчена севрська картина, я нічого не зробила. Нічого, окрім двох нікчемних панелей.
Я сплю цілими годинами серед білого дня. Я, щоправда, зробила невеличкий етюд у фіакрі. Але це смішно.
Картина встановлена, усе на місці, бракує тільки мене.
Як мало важать Бастьєн і всі мої вигадки, в які я його вбираю!
Ні, це не життя! Ось уже два роки, як я не виїжджала з Парижа. Жодної подорожі, жодного курорту, а цю зиму — у жалобі, така сумна.
І я ховаю себе з власної волі!
Не маючи змоги, окрім рідкісних винятків, бувати у вищому світі, я мала б удовольнятися другорядними салонами, де веселяться, де танцюють, де розмовляють. Щоразу, коли я виходила у світ, я мала успіх, окрім як у тих жахливих Фіц-Джеймсів, куди мене затягли, не попередивши, без сукні...
Ну так, навіть салон Картрайт, будь-що, аби лиш веселитися, аби за мною впадали, аби сміятися. Замість того щоб місяцями сидіти замкненою в цьому будинку № 30 на вулиці Ампера, наче в Бастилії. Жити нарешті!
Але ж тут! Піп! Енгельгардти, архітектор!
Хіба ж це не як на селі. Я більше не можу, усі міркування розлітаються! І все, що є в мені молодого, бунтує!
Якби я сказала все! Жахливі страхи. Ось вересень, негода вже недалеко. Найменша застуда може вкласти мене в ліжко на два місяці, а потім одужання... А картина!! Отак я б усе принесла в жертву і...
Ах! ось коли настав час вірити в Бога й молитися йому.
Так, це страх захворіти; у тому стані, в якому я є, я можу за шість тижнів покінчити з усім через якийсь там плеврит. Зрештою, так я й піду. Адже я однаково працюватиму над картиною... а буде холодно... А як не за роботою, то на прогулянці — ті, що зовсім не малюють, а проте вмирають... Зрештою.
Марно я вигадуватиму собі Бастьєнів чи інші розваги. Ах! бідолашний Бастьєн, як мало він важить перед розпачем неможливості працювати. Лють бачити, як умираєш!
Ось він, кінець усіх моїх злигоднів! Стільки поривань, стільки бажань, задумів, стільки... щоб померти у двадцять п'ять, на порозі всього.
Чия вина? Моєї родини? Долі? Що я вчинила?
Я це передбачила. «Бог, не маючи змоги, не виявивши упередженості, дати мені те, що потрібне для мого життя, дасть мені померти». Багато років тому. Стільки років, так мало. І нічого.
Неділя, 31 серпня 1884

Примітки

Жартівливі куплети Марі про Йону в череві кита — пародія в дусі тогочасних популярних пісеньок (порівн. оригінальну біблійну історію та насмішкуваті анахронізми «Спорт», «Святе Письмо» нижче). У перекладі збережено співучий просторічний регістр оригіналу.
Комічні вірші Марі, складені на ходу, — пародія на популярну пісеньку на музику Гуно Air du soir («Вечірня пісня»).
Жартівливо-героїчне продовження Марі її поеми про Йону, що пародіює водночас Святе Письмо та популярну пресу.
«Жанна д'Арк» (1879): уславлена картина Бастьєна-Лепажа, нині в Метрополітен-музеї в Нью-Йорку.