Четвер, 17 липня 1884

Прийшли дружина й донька попа.
Цього разу кажуть, що це серйозно: холера в Парижі.
А як би її тут не було?
У Марселі вмирає по сімдесят осіб на день, а в Тулоні по тридцять, а мандрівники безперестанку снують між цими двома зачумленими містами й Парижем. Хай там як, а способи дій усе ж чудні.
У Тулоні холера — ізолюйте Тулон, і ви врятуєте Європу.
Ні, ізолювати Тулон не наважуються — як же завадити людям виходити?! Це сміховинно. Що означають інтерес чи смерть кількох проти інтересу всіх? Це викликало б галас, але було б дуже добре. Тепер холера в Марселі, в Е, потім і в інших містах. Бо не наважилися перечити кільком особам.
Я добре знаю, що якби ізолювали місто, зчинився б лемент. Але повторюю: Тулон з одного боку, а вся Франція з другого — хіба тут можна вагатися? Слід було б стріляти в тих, хто намагатиметься вийти. Я добре знаю, що були б жахливі протести, дами, що кричали б, що їдуть до хворих дітей чи до доньок-породіль. От на це мені було б начхати, якби я була урядом. Хіба можливо зачумити цілу країну, аби не перечити маленькому місту, — а ті, що з нього виїхали, зрештою не врятувалися, вони лише рознесли холеру деінде, та й годі.
А я не боюся, я страшуся лише хвороб, що спотворюють.
Божидар приїхав із Бухареста, з Ґастайна, звідусіль. Це додає балачок, тим паче що йде дощ, а моє полотно ще не натягнуте.
На нашій вулиці був похорон одного митця, і серед інших був Альбер Вольф. Це мене зворушило.
А потім мені на мить здалося, що повз проходить пані Маккей. Дивно, як ця жінка змушує моє серце калатати, це навіть незбагненно. Бо ж урешті я зовсім не кохаю її Жюля, ну справді!
Коли Божидар пішов, я пояснюю Діні, що цей Бастьєн-Лепаж нелюб'язний. Я ні в чому йому не дорікаю, тільки більше не хочу виявляти такої гарячої приязні; якби я відчувала прихильність, я була б іще втричі люб'язніша, якби я почувалася вільно, — та я бувала б там щодня! Це не його провина і не наша. Він нас не ненавидить, він, поза сумнівом, вважає нас дуже милими, але має друзів, яким віддає перевагу, перед якими розкривається і з якими йому краще. Та ось хоч би й я: нехай прийде Жюліан — я завжди буду дуже рада, але буду стриманіша з Ґавіні чи Енгельгардтом.
Друзів любиш більш або менш. Тільки ж оскільки ми не обранці його серця, він мав би бути буденно ввічливим, а він не такий. Він відкидає буденні люб'язності й церемонії, а нас не любить. Отож-бо!
Це дуже принизливо усвідомлювати. Куди приємніше було б сказати, що він нас ненавидить, — це було б прийнятніше, ніж бути для нього тим, чим Енгельгардти чи Чумакови є для нас!... Це жорстоко, коли вкладаєш у це всю ніжність свого серця...
Діна вважає, що це дуже слушно... Тож я сподіваюся, що ці дами більше не посилатимуть йому нічого потайки від мене.
Отже, ось, сказано. Більше ним не клопотатимемося. Це вихід.
Гаразд.
Тоді ввечері прийшов Еміль. Ця свиня Жюль із матір'ю провели три дні за містом у якоїсь пані Бушардон чи Бушардьє, що має сина — Жюлевого приятеля. Отож-бо, у цього негідника стає сил їздити деінде.
Еміль теж обходиться без подяк, він наче вважає все це цілком природним і поводиться з нами як зі щирими друзями.
Виявляється, той лосось днями збудив у Жюля лютий апетит, і він його ум'яв.
Він також дуже любить курячий суп, і Еміль питає, як готують цей суп; тоді Діна каже, що простіше буде, як ми йому його посилатимемо, — він і справді так вважає.
А оскільки ми дістали копчену рибу просто з Росії, ми даємо йому її із собою в пакунку. Цей славний хлопець вішає його на кінець ціпка й рушає, мов прочанин.
Ну так. Дарма, а я не відчуваю, що він мене любить.
Ми мов рідня, він приймає нашу приязнь із вдячністю, дуже просто, без кривлянь. Цим він доводить нам, що ми добрі друзі, з якими не церемоняться. А проте я не почуваюся вільно.
Я не відчуваю, що він мене любить; у нього є тридцятеро, кому він віддає перевагу переді мною або кого любить так само, як мене.
Це неприйнятно. А проте на це не можна розважливо скаржитися.
Чому я дуже рада проводити години з Жюліаном чи Емілем і сама посилаю по них, тимчасом як Енгельгардтів я тільки терплю?
Отак-от.