Вівторок, 15 липня 1884

Новий том Мопассана супроводжується його портретом. Він схожий на бика. А оскільки він дуже пишається своїм... своїми... фізичними здібностями, то це закуток глупоти в його натурі. Обличчя гультяя, обважніле як на тридцять три роки.
Звісно, він, певно, вирішив, що це жінка, приваблена цим... особливим боком, і що їй закортіло обмінятися кількома листами... Бовдур. А втім, оскільки він зроду не написав нічого, що спонукало б до чистого листування... а навпаки... то він цілком міг таке вигадати... і лишитися послідовним. Але він дуже непоганий. Не можна судити цілком за офортом; я довіряю лише дешевим фотографіям, без ретуші.
Ніс геть бичачий.
Була мить досить жвавої цікавості, коли я взяла книжку до рук: який же він на вигляд, цей пан, про якого я вряди-годи думала останні чотири-п'ять місяців? Так от, він кращий, ніж я гадала, тільки в глибині душі це нерозумний чоловік, попри все, що він пише. Не знаю, чи я зрозуміло висловлююся... Є люди талановиті, дотепні, навіть геніальні, у яких є закуток глупоти, а є інші... Цікаво, чи Бастьєн-Лепаж його позбавлений? Досі я не помічала... і мені здається, що це натура в усьому витончена, ще й вигострена якоюсь невловимою гіркуватою глузливістю. Але він не вродливий. О ні, і Мопассан дивився б на нього з неабиякою зневагою.
Борців більше не виставляють. Я бачила жонглерів просто неба на бульварі й сказала собі, що з такою публікою та з борцями це було б дуже гарно.
Потім я ходила дивитися на борців увечері в Неї, де публіка сама з кокоток і фертиків; простолюд не цікавиться цією боротьбою, туди ходять лише шикарні парижани, задля сміху. На вулиці не борються. А вдень у балагані освітлення мені не до вподоби, та й ця публіка, що сидить... Словом, це вже не те.
Тож я повертаюся до давнього задуму, який цілком захоплює мене щоразу, коли я бачу простих людей на громадських лавах.
Це могло б стати грандіозним етюдом. Завжди краще писати сцени, де персонажі не рухаються. Зрозуміймо одне одного: я не проти руху, але в бурхливих сценах не може бути ілюзії і насолоди для витонченої публіки. Тебе болісно, навіть не усвідомлюючи цього, вражає ця рука, занесена для удару, що не б'є, ці ноги, що біжать і лишаються на тому самому місці. Бувають дуже рухливі ситуації, у яких, однак, можна уявити собі нерухомість на кілька митей — і цього досить.
[Викреслено: Каїн, убивши Авеля] Завжди краще схопити мить, що настає після великого руху чи будь-якого ґвалту, ніж ту, що йому передує. Жанна д'Арк Бастьєна почула голоси, рвучко ступила вперед, перекинувши прядку, і раптом спинилася, притулившись спиною до дерева. А ось погляньте на сцени із занесеними руками, де люди діють, — це, може, й дуже сильно, але повної насолоди ніколи немає.
Роздавання прапорів Імператором — це у Версалі.
Кожен поривається вперед, руки здійняті, а проте це дуже добре, бо ці руки чекали, і тебе пориває, зрушує, захоплює саме хвилювання цих людей, ти поділяєш їхнє нетерпіння. Порив і рух нечувані саме тому, що можна уявити мить зупинки, упродовж якої можна спокійно дивитися на цю сцену як на щось справжнє, а не як на картину.
Але ніщо не зрівняється з величчю сюжетів у спокої. Чи то в скульптурі, чи то в живописі. Посередній чоловік може досить добре виконати бентежне полотно, але ніколи нічого не зробить із сюжету в спокої, тимчасом як саме тут тріумфує справді великий митець.
Порівняйте Мислителя Мікеланджело з усіма найбурхливішими групами.
Погляньте на полотна Мілле й порівняйте їх із усіма мислимими бурхливостями.
Погляньте на Мойсея Мікеланджело. Він нерухомий, але живий. Його Мислитель не ворушиться, не говорить, але це тому, що він сам цього не хоче; це жива людина, поглинута своїми думками.
«Пастушок» Бастьєна дивиться на вас і слухає вас, але він зараз заговорить, бо він живий.
У його «Сінокосі» чоловік, що лежить горілиць, обличчям укритий капелюхом, спить. Але він живий. Жінка, що сидить, замріялася й не ворушиться, але відчуваєш, що вона може підвестися, бо вона жива.
Лише мій сюжет у спокої здатен дати повну насолоду — він лишає час заглибитися в нього, проникнути в нього, побачити, як він живе.
Бовдури й невігласи гадають, що це легше зробити. Ах! яка ж біда.
Якщо я колись помру, то від обурення перед людською дурістю, яка нескінченна, як каже Флобер, небіжчик-патрон цієї корови, ні, цього бика Мопассана.
Адже й справді в усьому, що він написав, ідеться лише про... оце. Це наче мономанія. Стає ніяково й гидко.
А втім, о французькі натуралісти, ви лише переймаєте течію, що бере початок у Росії. Уже тридцять років, як у Росії пишуть дивовижні речі.
Читаючи кілька років тому «Війну і мир» графа Толстого, я була так вражена, що скрикнула: та це ж як Золя! І це правда — у «Revue des Deux Mondes» нині присвячують розвідку нашому Толстому, і моє російське серце аж підстрибує з радості.
Ця розвідка пана де Вогюе, який був секретарем посольства в Росії, який вивчав її літературу та звичаї і вже опублікував кілька на диво влучних і глибоких статей про мою велику й дивовижну країну.
А ти, нікчемо! Ти живеш у Франції, ти радше волієш бути чужинкою, ніж лишитися вдома! Дуже велика різниця, проте, між Золя і Толстим у тому, що Толстой не часто говорить про хіть, про жадання, про статеве тощо. Він говорить про все й нічого не уникає, а проте ці речі не панують... Бо й справді вони не такі вже й часті в реальному житті, щоб не можна було написати дві сторінки, не розводячись закохано про... зляг... статей. А Золя ніщо проти порнографа Мопассана, у якого тільки це й є в репертуарі.
Золя великий, і граф Толстой великий.
Ах! ви ще побачите, як ми вас повалимо, зотлілі латиняни! Аби лиш моя Росія була вільною. Які сили! Які соки! — як сказав би Мопассан.
Але, скажете ви, як для незайманої, вас це, певно, непокоїть... Що ж, я не заперечую, тільки в Мопассана про це говориться так багато, що я втомлена й знеохочена, і якби в мене й були лихі думки, книжки цієї тварюки навернули б мене до розважливості.
Так от, якщо ти любиш свою велику, свою прекрасну, свою величну Росію — іди й працюй для неї!
Якби я поїхала туди, то взялася б за політику й опинилася б за ґратами. Безвісна мучениця! І навіть припустімо, що про це говоритимуть місяців зо два, а потім і по всьому. Тож не було б у мене ні свободи для Росії, ні мистецької слави. Якби всі міркували так, скажете ви, то ніхто ніколи нічого б не робив. Маєте рацію, тож не всі так міркують, а я нікого не повчаю; я окремий випадок.
Коли тисячі принесуть себе в жертву, я поїду тішитися успіхом, здобутим цими безвісними й часто марними героями...
Я теж працюю на славу своєї країни... якщо я колись матиму великий талант, як Толстой, хіба це не славетніше за динамітні бомби? Та й мені так приємніше.
А проте хто знає, що може статися... І... Якби не мій живопис, я поїхала б! Слово честі, поїхала б! Але моя праця поглинає всі мої сили, а решта стає інтермедією, розвагою.
Та й справді я лише поповнила б собою юрбу безвісних ув'язнених чи вбитих. Якби я могла переважити шальку терезів, я поїхала б, ризикуючи життям, ви в цьому не сумніваєтеся. Але наразі немає чого вдіяти для... окремих випадків, як-от я.