Субота, 5 липня 1884

Сьогодні вранці Тоні приходив подивитися на Квітень. Цей чоловік не сказав нічого з того, що могло б мене зацікавити в картині. На його думку, волосся недопрацьоване; помітив він і деякі огріхи у виконанні руки й фартуха.
Тло подекуди занадто зелене. Але загалом, каже він, як ескіз — це дуже добре. За три дні роботи ви можете зробити з цього дуже гарну річ.
Ось і все. Але мені від цього легше. Бо те, що я вважала поганим, жахливим, зовсім не таке. Підправити голову й руку — це дрібниця!
І оскільки він нічого не зрозумів у цій картині... зовсім нічого, мені від цього легше, сама не знаю чому. Якби він уловив і розкритикував саме почуття... але ні. Він Він [надто]
Якщо річ лише в голові й руці... то все гаразд. Сто чортів, я ж знала, що це незавершене... Але це владнається...
Цю картину сьогодні по обіді бачать усілякі Ґавіні й подібні.
А також Дюкро. Дюкро — молоденький чоловічок, друг Ґайяра, поет, сігальєр (чи знатимуть за пʼятдесят років, що існувало товариство під назвою «Цикада», деякі члени якого — поети великого таланту?). Тож цей юнак обрав собі за фах мистецтво, він знає всіх художників, навіть пробує впливати на журі, видав різні томи про Салон. (Моя картина там є.) Це, поза сумнівом, аби вициганити полотна й помалу зібрати собі галерею, репутацію знавця, а може, й місце впливового критика.
Так от, цей Дюкро запевняє, що моє нове полотно — найкраще і що в Салоні воно матиме чудовий вигляд. Цей дурень ставить його вище за «Зустріч»!!
А проте він розповів про неї Жері, який її не бачив, при мені, і описав її так, як я її замислила. Так, цей хлопчина точно зрозумів, що я хотіла зробити. Листя й трави, що проростають; квіти яблуні, фіалки, спʼяніння квітневого сонця, той любовний сон, що огортає дівчину.
Що ж до борців, Тоні каже, що це було б чудово, але що Фальгʼєр зробив це вісім років тому, а втім, це сюжет, який робили й завжди робитимуть. Це я знаю... Дарма. Словом, побачимо.
У мене чарівна сукня з сірого полотна, ліф пошитий, як майстерняна блуза, без жодних оздоб, окрім мережив на шиї та рукавах. Ідеальний капелюшок із великим мереживним бантом, легкий і кокетливий. Тож мені дуже кортіло піти на вулицю Лежандр, бо я здавалася собі дуже гарною. Тільки ж це надто часто, і він не настільки хворий... І послали по фіакр, я зійшла вниз, мама вже була там, тоді я передумала, і ми повернулися додому. Потім він є. Я хотіла мати
Краще б я змусила його чекати на мій візит до понеділка... а навіщо? Було б мило ходити часто, розважати його, балакати... А раптом це його втомлює чи набридає йому, а раптом це здається незграбним, недоречним. Так, але пʼятиденна перерва — адже він не виходить, ми сусіди, мені так легко прийти, і він же сам мене про це просив... Так, але якщо я надто щедра на себе? А якщо здаюся надто холодною?
Чому б не піти просто по-товариському, як шанувальниця, як добра душа, адже він тяжко хворий.
Але якщо я не піду, то буду жаданіша, шикарніша.
А якщо піду, то буду миліша.
Котрий із двох способів? І як він це сприйме?
Вирішивши не йти, я сиджу засмучена, аж тут наїхали гості — Ґавіні, Валентина (пані Пернетті). Усе вже було вирішено, та коли вони пішли, мама пропонує таки піти, і пані Пернетті висаджує нас на площі Малерб, аби сховати, куди ми йдемо; ми кажемо їй, що йдеться про якусь хвору стару даму... Усе вийшло саме собою.
Я й не хотіла ще через маму, яка приносить мені нещастя й усе перебільшує, усе підкреслює і штовхає мене на дурниці; щойно вона бачить, що я до когось маю прихильність, як штовхає мене до того щосили, у захваті від цієї відради серед наших прикрощів. А оскільки вона незграбна, позбавлена такту і... то, самі розумієте, я опираюся. І вона думає й каже мені, що я дурна зі своєю пихою; часом я й справді гадаю, що в мене забагато пихи, і тоді роблю якусь дурницю у зворотний бік... Тобто колись робила, тепер уже годі.
Хай там як, вона приносить мені нещастя, тож я тримаюся насторожі.
Тож ми йдемо! Мати в захваті, плескає мене по плечу, говорить про моє гарне волосся, словом... Еміль усе такий же отупілий, він мовби розчавлений відтоді, як узявся за свій монумент.
А Жюлеві краще. Він при нас їсть бульйон і яйце, мати біжить усе це принести, щоб не входив слуга, — вона сама йому прислуговує.
А втім, він вважає все це цілком природним і навіть приймає наші послуги незворушно.
Нічому не дивується. Зайшлося про його вигляд, і хтось сказав, що йому слід було б підстригтися, а мама розповідає, що сама підстригала свого сина, коли він був дитиною, і свого батька.
«Хочете, я вам їх підстрижу? Я приношу щастя.»
Усі сміються, але він одразу погоджується, мати біжить по пеньюар, і мама береться до справи й виходить із неї з честю.
Я теж хотіла різонути ножицями, але ця тварюка каже, що я накою дурниць, і я мщуся, порівнюючи їх із Самсоном і Далілою! Моя наступна картина. Він зволить засміятися.
Осмілілий Еміль пропонує підрівняти ще й бороду й виконує це побожно, поволі, з трохи тремтливими руками.
Це міняє йому обличчя, і в нього вже немає того хворого, змарнілого вигляду; мати скрикує з радості: нарешті я впізнаю свого хлопчика, мого любого хлопчика, мою любу дитину Г
Яка ж славна жінка; така проста, така добра й сповнена обожнювання до свого великого сина.
Це славні люди.
Тільки ж я ні про що не можу судити: цей Жюль, про якого я стільки писала і який завжди був десь далеко — у Дамвіллер, у Маккеїв чи в Алжирі; ось він зовсім поруч, із плоті й крові; я бачу його тричі на тиждень, поводжуся з ним як із близьким другом, йому раз у раз посилають дещо попоїсти, фрукти, — це геть новий стан речей, але сам Жюль наче вважає його цілком звичайним, знаючи про моє велике захоплення. Наша близькість із братом цьому сприяє. Хай там як, я ні про що не можу судити.
Сьогодні ввечері, оскільки були Жері, Дюкро й Енгельгардт — троє чоловіків, ми скористалися цим, щоб поїхати в Неї. Запросити чоловіків, які нас супроводжували б, було б легко, але дивитися на борців я волію ходити з людьми без ваги — ацтека Енгельгардта, старого Жері й випадкового Дюкро; світська ж молодь, мабуть, вважала б нечуваним, що я вивчаю майже голих чоловіків, вони пліткували б.
А з тими... з тими мені не треба силкуватися, і вся поринаю у видовище.
Хто це сидить у першому ряду перед нами? Бридкий Лардерель зі своєю кокоткою. Щоб я колись втратила голову через цього панка? Хіба це можливо? Ні. Його поява не будить жодного спогаду, жодного, щось неприємне, щоправда, та майже нічого.
Боротьба — це чудово! Якоїсь миті я спіймала себе на тому, що стою, кричу й аплодую разом з усіма. Була цікава хвилина: аматор боровся з професіоналом. Публіка запалала, а ці захоплення натовпу мають силу геть нездоланну! Я скрикнула про себе: краще померти, ніж не написати цієї картини!
Це бере за душу!! Тут є все. Натовп! О! Натовп! Не академічний натовп, згрупований за правилами, а справжній натовп. А коли маєш чуття реального, чуття життя... О! це прекрасно, прекрасно, до нестями!
І ці двоє чоловіків із напнутими мʼязами. Так, тут є все, [справді].
Тим паче, що думка повертається до античності, тієї античності, що має такий могутній чар, аж майже пишаєшся, кажучи собі: ми теж римляни доби занепаду! Так от, не цих мертвих римлян треба воскрешати, а нас треба творити, наше життя! Те, чим ми є! Це куди важче, ніж історичні реконструкції, повірте.
Але чому пані Маккей не завжди тут?
Уявіть собі, що... Словом, чоловік, якого кохаєш уже три роки, який тяжко хворий, — але мені здається, що було б цілком природно проводити з ним по кілька годин на день і розважати його... з найчеснішими намірами.

Примітки

Сігальєр — член «La Cigale» («Цикади»), провансальського літературного товариства, заснованого в Парижі 1876 року. ↩