Неділя, 22 червня 1884

Я схудла наполовину. Уже два місяці можна день за днем простежувати, як я худну.
Це вже не Венера Каліпіга, це Діана. Я б цілком удовольнилася Діаною, але Діана може обернутися на скелет...
На вигляд я почуваюся добре й живу як завжди. Але в мене щодня гарячка — то вдень, то вночі. Годинами перевертаюся, не знаходячи спокою, потім жахіття чи галюцинації.
Учні Мопассана, не приписуйте цей стан... ну, безсонню дорослої дівчини.
Ні, бідолашні мої друзі. Це не те. Хоч ці речі ніколи й не позбавляли мене сну, я знаю різницю. Любовні мрії — та я марю ними щовечора, щоб заснути, хіба що думаю про якусь картину. Ні, тут справжня гарячка, виснажлива й набридлива.
Тож я зважилася піти до Потена!!
Ви ж розумієте, тепер не час помирати. У світських газетах у Парижі та в Англії — тріумфальні статті. Моя сукня й моя зачіска з російського посольства обходять усю пресу штибу Етенсель. Зачіска а-ля Психея, кажуть.
231
У мене також п'ятдесят газет, що пишуть про мій Салон. І серйозні мистецькі критики.
Я починаю мати талант. І бачу, як я марнію.
Я всю ніч марила Жюлем. Я говорила йому про нову книжку Доде, від якої шаленіє Париж. Вона зветься «Сафо», але в ній зовсім не йдеться про те, що обіцяє назва. Це історія одного співжиття.
Я перечитала її двічі, бажаючи примиритися зі стилем Доде, який мене дратує.
Чи я одна цим роздратована? Не знаю, але я цього не терплю. Воно біжить, біжить, біжить, мчить, усе, усе, швидко, швидко. Це втеча, розпорошення. Читач силкується вгнатися за мовою ззовні, задихаючись. Це самі лиш клапті фраз. Уривочки, кинуті ніби знехотя людиною, сповненою співчуття, яка надто поспішає, щоб сказати стільки, скільки знає. І завжди щось зловісне в цьому, і натяки про смажену картоплю. Це наче картина, написана плямами, натяками, око судомить від того, що нема на чому спочити, на чомусь твердому. Безконечне піцикато.
Як же Золя, певно, цього не терпить! Але він цього не скаже. Якби він ганив Доде, кого б тоді він хвалив? А треба ж удавати, ніби любиш когось, окрім себе.
Він підносить до небес Гонкура й Доде, щоб не обожнювати самого себе. Це як коли я надсилаю нотатки до «Спор»: цитуючи себе, я цитую ще двох-трьох інших, щоб не говорити про саму лише себе. Статисти.
Я повернулася з ярмарку в Неї, але не побачила того, що мені потрібно.
А далі? Що ж, я походжаю від одного кінця поверху до іншого, курячи й розмовляючи англійською сама із собою.