П'ятниця, 20 червня 1884

Еміль Бастьєн пише мені з Алжира. Мій лист закінчувався трьома нашими головами, у кожної медаль на шиї. Жюль — почесна медаль, я — перша медаль, а архітектор — друга. На наступний рік. Я також надіслала йому фото «Мітингу». І він пише мені, що показав усе це братові, який був дуже радий мати уявлення про картину, про яку йому стільки розповідали. І що він вважає її дуже доброю й вигукнув: — Які ж вони дурні, що не дали медалі цій картині, яку я вважаю цілком доброю! І що він залюбки написав би мені, але це йому несила, що він і досі дуже страждає і що, попри всі страждання, вирішив повернутися рівно за тиждень.
Він доручає архітекторові «передати мені свою приязнь» і подякувати мені за вишивку.
Рік тому це привело б мене в захват. Він хотів би мати змогу написати мені! А я тішуся цим лише... заднім числом, бо нині мені це майже байдуже.
Унизу листа — моя голова з почесною медаллю на 1886 рік.
230
Жюля, певно, зворушило, як делікатно я втішала його брата у своєму листі, що, поважно розпочавшись, містив «зміцнювальні слова», а завершувався жартами, що цілком у моєму звичному дусі.
Я думала, що Розалі вчора ходила до Маделен, і не зважувалася її розпитувати, ніби отримати чи не отримати лист від Мопассана мало якесь значення. Які ж ми, по суті, діти! Якщо є лист, думала я, вона прийде до мене у вітальню чи подасть знак, і оскільки я знала, що вона саме шиє в білизняній, я походжала коридором, покашлюючи, щоб вона вийшла й дала мені листа. І, подумавши, що нічого не буде, я відчула тривогу...
Після цього, коли я розповідатиму вам про свої враження від справжніх, живих людей, ви мені повірите!
Отже, кохання — це, певно, щось інше, ніж усі ці дрібні хвилювання, спричинені вернісажем, почесним рядом, Жюлем, Мопассаном тощо, тощо.