❦
Субота, 29 березня 1884
Віконтеса Пернетті привела з собою панну де Кастроне, дочку маркізи де Кастроне, відомої під імʼям Маркезі1, славетної вчительки співу, першої в Європі. Ця дуже жвава молода дівчина просить показати їй мою майстерню, і ми йдемо туди разом із турком Міссаком, який музикант, скульптор, любʼязний, як усі дипломати, яких я знала; дівчина дуже добре співає, що мене наводить... не зважайте, я отупіла, ми йдемо сьогодні ввечері до Італійців, чоловіки: Алексіс, Сент-Аман, малий Сотро, Жюліан, Мораес. Дають «Лючію»2, і Гаярре співає... Ця музика божественна й ніколи не постаріє, бо не має жодного відбитка моди, жодної тенденції, окрім тієї, щоб виражати почуття на кшталт кохання, ненависті, болю. А це вічні почуття, і, зрештою, нічого іншого досі й немає. Мелодрама, скажете ви, — мені байдуже, аби лиш я була зворушена. А я зворушена, коли Едуар зʼявляється на верху сходів.Samedi 29 mars 1884 La vicomtesse Pernetti a amené avec elle Mlle de Castrone fille de la marquise de Castrone connue sous le nom de Marchesi et célèbre professeur de chant, le premier en Europe. Cette jeune fille très délurée demande à voir mon atelier et nous y allons ainsi que le turc Missak qui est musicien, sculpteur, aimable comme tous les diplomates que j’ai connus, la jeune fille chante très bien, ce qui m’amène... ne faites pas attention je suis abrutie, nous allons aux Italiens ce soir, les hommes sont: Alexis, Saint-Amand, le petit Sautereau, Julian, Moraes. On donne « Lucie » et Gayarre chante... Cette musique est divine et ne vieillira jamais car elle n’a aucun cachet de mode, aucune tendance sauf celle d’exprimer des sentiments tels que l’amour, la haine, la douleur. Or ce sont des sentiments éternels et en somme il n’y a encore que ça. Mélodrame, direz-vous je m’en fiche, pourvu que je sois émue. Et je suis émue lorsqu’Edouard paraît au haut des marches.
Що ж до моменту, коли він, роздерши контракт, вибухає прокляттями, — це до нестями. Якісь франтики кажуть, що Гаярре співає в ніс і кричить. Купа кретинів. Щоправда, у цього чоловіка чудесний голос, і, слухаючи його, не думаєш ні про вченість, ні про методи; він співає, як придворний співець із серцем митця. Він нюансує, виражає й грає, співаючи. А в секстеті, коли він каже: так, невдячна, я кохаю тебе, кохаю й досі3, це просто чудово. І чути тільки його, попри крики інших.
Quant au moment où ayant déchiré le contrat il éclate en imprécations, c’est affolant. Quelques petits gommeux disent que Gayarre chante du nez et crie. Tas de crétins. Il est vrai que cet homme a une voix miraculeuse et qu’on ne pense ni à la science ni aux méthodes en l’écoutant; il chante comme un chanteur des cours qui aurait un cœur d’artiste. Il nuance et exprime et joue en chantant. Et dans le sextuor lorsqu’il dit: si ingrata, t’amo, t’amo ancora, c’est absolument admirable. Et on l’entend seul malgré les cris des autres.
Досконалий актор не сказав би цього так, бо в Гаярре це правда, це природно, по-людськи й тому спільне всім народам і всім класам.
Un acteur parfait ne le dirait pas ainsi car chez Gayarre c’est vrai, c’est naturel, humain et commun par conséquent à tous les peuples et à toutes le classes.
У вираженні цілковито щирих почуттів є лише людська природа, звички, виховання — усе зникає, і в такі моменти... Шекспір це зрозумів, і Шекспір великий, бо він ні англієць, ні аристократ, ні плебей і ні з якої епохи. А вічно правдивий, як ненависть, біль, кохання... і бажання бути розміщеною на карнизі в Салоні.
Dans l’impression des sentiments absolument sincères, il n’y a que la nature humaine, habitudes, éducation, tout disparaît et dans ces moments-là... Shakespeare l’a compris et Shakespeare est grand parce qu’il n’est ni Anglais, ni aristocrate, ni plébéien et d’aucune époque. Mais éternellement vrai comme la haine, la douleur, l’amour... et le désir d’être placé sur la cimaise au Salon.
Бо, зрештою, у мене № 3, як і торік. Це вже занадто.
Car enfin j’ai le n° 3 comme l’année dernière. C’est raide.
Виявляється, я мала стільки голосів за № 2, що думали, ніби він у мене є, але після перевірки. Це неабиякий удар, і від цього удару валяться всі сподівання.
Il paraît que j’ai eu tant de voix pour le n° 2 qu’on a cru que je l’avais mais vérification faite. C’est un coup considérable et de ce coup s’écroulent toutes les espérances.
Тим паче, що мене погано підтримали, там були Буланже, Тоні, Лефевр... Отже, моя картина погана... Тоді як же це сталося, що явно гірші речі дістали № 2? Губишся в здогадах, і мені хотілося б вірити в несправедливість...
D’autant plus que j’étais mal soutenue, il y avait Boulanger, Tony, Lefèbvre... C’est donc que mon tableau est mauvais... Alors comment se fait-il que des choses inférieures notoirement aient eu des n° 2 ? On se perd en conjectures et je voudrais croire à l’injustice...
Подеколи я гадаю, що до мене поставилися дуже несправедливо, і тоді це жахлива відраза, і мені бридко робити заходи, щоб дістати те, що мені належить. А потім я вірю у свою меншовартість, і тоді мені соромно просити ласки...
Par moments je crois qu’on a été très injuste et alors c’est un dégoût affreux et j’ai horreur de faire des démarches pour obtenir ce qui m’est dû. Et puis je crois à mon infériorité et alors j’ai honte de demander des faveurs...
Позаяк моя картина не змушує себе визнати...
Puisque mon tableau ne s’impose pas...
Ці дуже гідні почуття виливаються в листи до всіх, до Жерве, Каролюса тощо, тощо.
Ces sentiments très dignes se traduisent par des lettres à tout le monde, Gervex, Carolus, etc. etc.
Зрештою, це жахливо!
Enfin c’est affreux !
Примітки
Матильда Маркезі (1821–1913) — уславлена мецо-сопрано й учителька співу, серед учениць якої були Неллі Мельба та Емма Кальве; її повне імʼя — Матильда де Кастроне Маркезі. ↩
«Лючія ді Ламмермур» (1835) — опера Гаетано Доніцетті, один із великих шедеврів бельканто; за романом Вальтера Скотта «Ламмермурська наречена». ↩
В оригіналі італійською: «si ingrata, tʼamo, tʼamo ancora» — з уславленого секстету «Лючії ді Ламмермур» Доніцетті. ↩