❦
Понеділок, 24 березня 1884
Останні кілька днів навколо мене якийсь туман... що ізолює мене від світу й змушує бачити реальності в глибині самої себе. Отож... Ні, усе надто сумне, щоб я нарікала... Це важке отупіння... Я щойно перечитала книжку, якою я мало захоплювалася кілька років тому і яка чудова: «Пані Боварі»1.Lundi 24 mars 1884 Depuis quelques jours il y a je ne sais quel brouillard autour de moi... qui m’isole de l’univers et qui me fait voir des réalités au fond de moi-même. Ainsi... Non tout est trop triste pour que je me plaigne... C’est un abêtissement lourd... Je viens de relire un livre que j’avais peu admiré il y a quelques années et qui est admirable: Mme Bovary.
Літературна форма... стиль... так... зрештою, це лише виконання.
La forme littéraire... le style... oui... en somme ce n’est que de l’exécution.
Та не про це йдеться: посеред цих випарів, що мене огортають, я бачу ясніше... реальності... реальності такі тяжкі, такі гіркі, що я плакатиму, пишучи їх. Та я навіть не зможу їх написати. Та й навіщо?
Mais il n’est pas question de cela, au milieu de ces vapeurs qui m’entourent je vois plus clair... des réalités... des réalités si dures, si amères que je vais pleurer en les écrivant. Mais je ne pourrai même pas les écrire. Et puis à quoi bon ?
Навіщо все?
A quoi bon tout ?
Боротися й плакати десять років, з яких шість я працювала по десять годин на день, щоб дійти до чого? Початок таланту й смертельна хвороба. Я була сьогодні в свого лікаря й балакала так мило, що він сказав мені: «бачу, ви все така сама весела».
Lutter et pleurer dix ans; dont six passés à travailler dix heures par jour pour arriver à quoi ? Un commencement de talent et une maladie mortelle. J’ai été chez mon médecin aujourd’hui et j’ai causé si gentiment qu’il m’a dit: « je vois que vous êtes toujours gaie. »
Якщо я й далі сподіватимуся, що «Слава» мені за все відплатить, то доведеться жити, а щоб жити, доведеться лікуватися... Ось які жахливі видіння реальності.
Si je persiste à espérer que « la Gloire » va me payer de tout il faudra vivre et pour vivre il faudra me soigner... Voilà des visions de réalité affreuses.
Ніколи не віриш... Доки не... Пригадую, як я, зовсім малою, уперше їхала залізницею і вперше опинилася серед чужих людей; я вмостилася, зайнявши два місця всілякими речами, коли ввійшли пасажири; ці місця зайняті, сказала я впевнено.
On ne croit jamais... Jusqu’à ce que... Je me rappelle étant toute petite et voyageant pour la première fois en chemin de fer, et pour la première en contact avec des étrangers; je m’étais installée occupant deux places avec toutes sortes d’objets lorsque des voyageurs entrèrent; ces places sont pris dis-je avec aplomb.
— Гаразд, — відповів добродій, — я покличу кондуктора.
— C’est bon, répondit le monsieur je vais appeler le conducteur.
Я подумала, що це погроза, як у родині, одна з тих неправд, як у нас удома, і ніщо не може описати того дивного холоду, що мене охопив, коли прийшов кондуктор і звільнив місце, яке пасажир одразу зайняв. Це була перша реальність.
Je crus à une menace comme en famille, à un des mensonges comme à la maison et rien ne peut peindre le froid étrange qui me saisit lorsque le conducteur arriva débarrassant la place que le voyageur occupa aussitôt. Ce fut la première réalité.
Уже давно я лякаю себе хворобами, не вірячи в них, мимоволі наслідуючи чудову й несвідому систему моєї феноменально дурної родини... Зрештою...
Depuis longtemps je me menace de maladies sans y croire, imitant involontairement l’admirable et inconscient système de ma phénoménalement bête famille... Enfin...
Я не мала б часу розповідати вам усі ці злигодні, але я чекаю на натурницю, а коли нічого не робиш, треба ж і поскиглити...
Je n’aurais pas eu le temps de vous raconter toutes ces misères, mais j’attends mon modèle et ne faisant rien il faut bien geindre...
А березневий вітер під сірим і важким небом...
Et le vent de mars avec un ciel gris et lourd...
Учора я почала досить велику картину в старому саду в Севрі.
J’ai commencé hier un assez grand tableau dans le vieux verger de Sèvres.
Молода дівчина сидить під яблунею в цвіту, стежка, що тікає вдалину, і всюди гілки фруктових дерев у цвіту, дуже свіжа трава, фіалки й маленькі жовті квіти. Жінка сидить і мріє із заплющеними очима, схиливши голову на ліву руку, лікоть на коліні.
Une jeune fille assise sous un pommier en fleurs, un sentier qui s’en va au loin et partout des branches d’arbres fruitiers en fleurs, de l’herbe très fraîche, des violettes et des petits fleurs jaunes. La femme est assise et rêve les yeux fermés et la tête appuyée dans la main gauche, le coude sur le genou.
Це має бути дуже просто, і має відчуватися подих весни, що змушує жінку мріяти.
Ça doit être très simple et on doit sentir les effluves du printemps qui font rêver la femme.
Треба сонця між гілками. Ширина два метри й трохи більше у висоту.
Il faut du soleil entre les branches. Ça a deux mètres de large et un peu plus en hauteur.
Клер прийнято, вона приходить мене навідати й, здається, вважає цілком природним, що в мене лише № 3 і що мене не розміщено на карнизі.
Claire est reçue, elle vient me voir et a l’air de trouver absolument naturel que je n’aie que le n° 3 et que je ne sois pas placée sur la cimaise.
Спершу я подумала, що це жарт, але, побачивши, що ні... не знаю навіть, як висловити, яке огидне враження...
J’ai cru d’abord que c’était pour plaisanter mais ayant vu que non... je ne sais trop dire quelle abominable impression...
Справжнє ставлення людей дізнаєшся не тоді, коли їх про це питаєш, а випадково, у розмові, говорячи про інше, — отоді можна вловити справжню вартість і справжній сенс.
Ce n’est pas en le leur demandant qu’on connaît le véritable sentiment des gens, c’est par hasard, dans la conversation et en parlant d’autre chose, alors on peut saisir la valeur juste et le sens véritable.
То це цілком природно, що я не на карнизі? Навіть не на доброму місці?? Ця мала хотіла пожартувати, чи це я божевільна, а всі божевільні й брехливі...
C’est donc tout simple que je ne sois pas sur la cimaise ? Pas même bien placée ?? Cette petite a voulu rire ou bien je suis folle et tout le monde est fou et menteur...
Тоді це глибока зневіра, без надії, нічия це не провина... позаяк у мене немає таланту...
Alors c’est un découragement profond, sans espoir, ce n’est de la faute de personne... puisque je n’ai pas de talent...
Так, ось що справді показало мені, що якби я не сподівалася на своє мистецтво, я померла б цієї ж миті. І якби ця надія раптом зникла, як цього вечора... Так, лишилася б тільки смерть, без зайвих слів.
Oui voilà qui m’a vraiment montré que si je n’espérais pas en mon art je mourrais à l’instant. Et si cette espérance venait à manquer comme ce soir... Oui il ne resterait que la mort, sans phrases.
Кому вірити, що робити. Через слово дурненької.
A qui croire, comment faire. Pour une parole de petite sotte.
Примітки
«Пані Боварі» Гюстава Флобера (1857) — роман про провінційну нудьгу, романтичні розчарування й змарновані поривання, що скандалізував Францію при появі й став наріжним каменем французького реалізму. ↩