Неділя, 16 березня 1884

Учора прийшло багато люду, спершу Канробери й маршал. Пані Ошон та її мати, Карʼє-Бельоз, художник Дюпюї, Ґавіні, Поль Дешанель, доктор Ґенуа, принцеса, Байєль, Прессек та інші, але я була надто знервована, щоб тямити, хто та що; візити йшли один за одним без перерви до четвертої, о четвертій картини знесли вниз; маршальша, Клер, Вільвʼєль, я і доктор сідаємо в шляхетні фіакри, а бездоганний Дешанель із непокритою головою та інші нас проводжають; брама особняка навстіж, і всі хлопчаки, що виходили зі школи, юрмилися і споглядали гостей у вестибюлі.
Стояла осяйна погода, величезний натовп! Малярів — а скільки картин, Боже мій, зменшіть число художників! Кожен із нас ніс під пахвою якусь рамочку, щоб увійти без труднощів... Доктор Ґенуа ніс карикатуру на Каролюса, Клер — капелюх Бастьєна, а маршальша — акварель архітектора!
Коли ці розбійники, що юрмилися при вході, побачили чотирьох дам і старого добродія з орденом, кожен з якоюсь штукою під пахвою, зчинився лютий гамір, мов на голос ганчірника, що проходить повз! Глузування... Ми опиняємося на верху сходів, дещо ошелешені цим прийомом, і коли ми йдемо нишпорити по залах, заходять інші бідолахи, і знову крики, ще пронизливіші, і свист. Що ж, це дуже кумедно, тільки ми до шостої чекаємо, поки привезуть наші полотна, бо віз спізнюється, о шостій ми все ще на сходах і чекаємо; саме там Жерве й підходить хвильку побалакати зі мною своїм звичним тоном, якого я не люблю.
— То що ж ми, врешті, робитимемо з Бастьєном? Він дуже хворий, як він почувається?
— Та я не знаю, востаннє я бачила його в липні...
— Як, як, то невже вас не засмучує його хвороба, отак ви про неї говорите?
— А як треба про неї говорити?
— То ви, виходить, у поганих стосунках?
— Анітрохи, тільки він хворий і не робить картин, тож чим я можу в ньому захоплюватися?
— То це заважає йому бути найвродливішим; я гадав, що він усе одно найлюбіший... тощо.
Що ви на це скажете?
Зрештою, я повертаюся о пів на сьому в такому стані втоми й знемоги, такому цілковитому, що це навіть чудово... Ви не вірите, що це чудово, але для мене будь-яке повне відчуття, доведене до крайньої межі, навіть відчуття болю, — це насолода.
Коли я пошкодила собі палець, біль був такий гострий упродовж пів години, що я ним насолоджувалася.
Отож цілковита втома цього вечора, тіло, що вже не чинить опору повітрю, розслаблене ванною, потім простягнуте в ліжку, обважнілі руки й ноги, голова, повна незвʼязних, але туманних речей... я заснула, вимовляючи то тут, то там уголос слова, вихоплені з речей, що невиразно пропливали в голові... Кабанель, вернісаж... Ошон... Ах! Жерве його бачив... Паскудна тварюка... маршал, Брезло...? то він виходив... Ах! я тебе обожнюю... Який бовдур... Живопис... Алжир... розбійник... Карниз... Вольф!
Сьогодні вранці після меси посол вручив попові оздоблений діамантами хрест, подарований російською колонією. Жертводавців було запрошено, ми були там. А потім... завтра гарний ранок, я їду околицями Парижа шукати персикові дерева й яблуні в цвіту, щоб малювати.
Ці кляті негідники росіяни кажуть, що неможливо, щоб я сама зробила пейзаж для Виставки жінок. Це, мовляв, надто добре.
Якщо так казатимуть, я повидряпую їм очі й повисмикую волосся.
Ми їдемо до родини Жід, до Ґавіні й до Булонського лісу.
У Ґавіні застаємо надто вродливу пані Бенардакі. Усі знають її історію. Дочка дрібного крамаря, коханка багатого Бенардакі, який наділив її посагом і видав за полковника, потім Бенардакі, помітивши, що не може без неї жити, домігся її розлучення з полковником і остаточно одружився з нею; він представив її при дворі, і йому довелося піти з посади камергера. Він надто поспішив її вивести в товариство, треба було дати забути... Потім подорожі й навіть невдачі в Лондоні тощо, тощо; сестри Бенардакі видані за Талейранів і дʼАсків, але й цього не досить; у Парижі пані не приймають; якби вона була негарна або хоча б тільки гарненька, вона б пройшла, забули б, і все було б добре.
Скільки тих, хто вчинив гірше, хто почав із нижчого, як-от пані Аплетчеєва, яку приймають усюди і яка в дівоцтві... Дешаме і Ко... зрештою. Але пані Бенардакі така надзвичайно вродлива, така страшенно вродлива, так розкішно вродлива, що її ніколи не приймуть.
Та ще й елегантна, витончена... Я кажу «витончена», але, як на мене, про витонченість не може бути й мови, коли краса така сильна. Абсолютна, досконала краса не може бути ні буденною, ні витонченою, ні дурною, ні іскристою, бо тоді вона не була б красою.
А ця жінка висока, чудово збудована, з досить маленькими ступнями й кистями, попелясте волосся, осяйна шкіра, брови й очі... і ніс... і вуста...
Зрештою, це божественна пишнота, проста, як антика, тут є щось від Венери Мілоської, тільки значно вродливіше, і від Аполлона Бельведерського; очі дуже великі, перш ніж її перетворили на телицю, вона, певно, мала такі самі очі. А до того ж дуже спокійний і дуже добрий вираз.
Є красуні — усі ті, що сяяли й сяють: імператриця Євгенія, графиня де Пурталес, пані А. де Ларошфуко, пані Поташка, дʼЕрве й де Сен-Дені тощо, тощо, пані Ґотеро, але в усіх них є вади чи щось людське. А ця приголомшлива. Є делікатні носи, горді носи, виразні носи, чарівні носи, чудові носи, носи в античному дусі, як у пані Ґотеро, але ніс пані Бенардакі надлюдської простоти, краси й чистоти. Ніздрі божественні. А вуста свіжі, як у дитини, але величної форми. Я дуже хотіла б знати, чи можна намалювати таку голову? Цю колосальну красу можна було б урятувати від холодності лише виразом глибокої меланхолії, який очі, як мені здається, легко надали б...

Примітки

У грецькій міфології Іо була смертною, яку покохав Зевс і перетворив на телицю, щоб приховати від Гери; гомерівський епітет Гери «boōpis» («волоока») вживали на позначення великих, променистих очей особливої краси. ↩
Віржіні Ґотро (1859–1915) — уславлена красуня паризького товариства, увічнена скандальним портретом Сарджента «Мадам Ікс» (1884), виставленим того самого салонного сезону. ↩