Пʼятниця, 21 грудня 1883

Доводиться думати, що в Божидара це хвороба, бо він бреше надто по-дурному й на кожному кроці. Він добре знає, що я бачу Клер майже щодня, а розповідає нам, що маршал приходив його навідати й, не заставши, велів консьєржці неодмінно йому переказати, що приходив особисто й що дуже шкодував, що його не застав. Княгиня розповідає те саме, мені це видається дивовижним, сьогодні вранці я питаю про це Клер, і ми разом із цього сміємося. Виходить, він розраховував на смерть однієї з нас двох протягом доби, або ж він хворий.
Думка, що маршал поїде з візитом до нікчемного молокососа, теж аж надто кумедна. Він і справді геть не тямить, як ведеться у світі. Два дні тому він був секундантом у якогось гидкого пана й усюди цим вихвалявся, у захваті, що вплутався в дуель.
Він щодня дає себе впіймати й бреше, бреше, бреше, вигадує, прикрашає, підладнує, — аж бере подив і огида.
Зразок дурості старої Караджорджевич: мама якось каже їй, що справді шкода, що її приятелька пані Ябланівська не виходить за барона Картьє, — її становище стало б законним і її можна було б приймати; а ця дама нас не любить, бо ми її покинули, і княгиня каже їй: «ви даремно, моя люба, не любите Башкирцевих, які мені ще днями казали тощо», — і переповідає їй мамині слова, а потім приходить розповісти про це нам.
Це в усякому разі нестерпні й небезпечні істоти, найкраще було б їх покинути.
Але вони нас не покинули б, це було б таке нагромадження пліток, анонімних листів, усіляких підступів, що найпростіше все-таки дати їм приходити, бо ми для них головна точка, — щоб скористатися терміном з перспективи.
Я знов нічого не зробила! Натурник, що мав сміятися, був страшенно сумний, і я хотіла пошукати іншого...