Понеділок, 26 листопада 1883

Ірма позує, і я менш задоволена: вона надто жінка; треба було б, щоб їй було пʼятнадцять, а їй двадцять три.
Мама ходила сьогодні вранці до готелю «Лувр» побачитися з однією пані, що приїхала з Петербурга з листом від пані Старицької. Пан Старицький колись просив маминої руки, тепер він обіймає дуже високе становище. Пані Зарондна, своячка пані Старицької, має доньку, що хоче малювати й навчається в Петербурзькій академії; вона тут, і ці пані багато чули про мене... з російських газет і не тільки.
Вони спитали в мами, чи я дуже гарна (їм же сказали!!) і чи маю великі чорні очі! Коли вони мене побачать — прощавай, увесь ореол. Коли Сара Бернар приїхала до Петербурга, репортер, що був присутній при її прибутті на вокзал, розповів, що публіка дуже розчарувалася, побачивши маленьку русяву жінку з сірими очима... з натовпу навіть пролунали свистки; сподівалися, пише газета, побачити великі чорні очі! зухвалі, і чорне кучеряве, дуже розкуйовджене волосся (дослівно).
За усталеними уявленнями, я ані гарна, ані мисткиня.
Якби я не була скромна, то сказала б, що, аби мене вподобати, треба мати дуже тонкий смак...
Але ви не знаєте однієї речі! Непомітно я починаю сприймати себе серйозно, і моя поведінка скидається на поведінку того, хто мав би геній. Я наївно пихата і спокійна, мов сила, і байдужа, мов вищий розум... мені здається, ніби я вживаюся в шкуру Бастьєна-Лепажа, я спокійно говорю з людьми, наче кажу: а коли ви хочете мене побачити, приходьте... не надто, бо щодо мене — клопоти, які утримують мене на вершинах... У глибині душі я кепкую із себе, знаєте, тільки перед іншими вдаю, ніби повірила, що вже всього досягла. А часом, бо треба сказати все, часом я відчуваю, що живу так, як, на мою думку, живуть генії... питання лише, чи не помилково.
Якби я жила з розважливими людьми, я, може, зовсім себе не цінувала б, але кретини, що мене оточують, роздимають мене пихою, водночас отуплюючи.