Середа, 24 жовтня 1883

У мене все — уява, простежте за цією роботою... Я бачу Бастьєна-Лепажа й гадаю, що він мені подобається (під час останнього візиту), а назавтра це минає.
Через кілька днів кажу собі: овва, а Жюль, — я про нього вже й не думаю? Зовсім ні.
Ще кілька днів — і знову: а якби я подумала про нього отак, просто так, ні для чого, — то нумо подумаймо. І я думаю, і ось воно пішло, пішло, пішло, — і я вже близька з цим паном, близька, дуже близька, думаю про нього щохвилини, аж до втоми, ледь не до огиди. А тепер цей пан, цей незнайомець... Зрештою, я майже здивована, що дійсність не йде слідом за мрією, і... роздосадувана...
Якщо я його побачу, мені буде ніяково, бо я не знатиму, що сказати істоті, яка цілими тижнями ні на мить не залишала мене, а насправді є ледь простим знайомим, і яка дуже здивувалася б, якби їй сказали...
на полях
Та це ж просто-напросто стендалівські кристалізації, ті славнозвісні кристалізації.
Але якби я не думала про нього, про кого ж мені думати?
Бо, кажу вам, мені завжди потрібне будь-що для тих історій, які я нишком розповідаю собі, аби заснути ввечері. Іншого значення це не має, і це не те, що хтось, хто навʼязується, — словом, не справжнє кохання.
Тільки от що: я вважаю, що архітекторові слід було б мені написати, а як він у Парижі — то прийти... Люди, про яких я думаю так часто й які так легко обходяться без мене... Зрештою.
Невдячні вони.
Сьогодні ввечері в нас на обіді барон Клейст із Петербурга; він привіз нам цукерок від баронеси Дершау, яка не хто інша, як пані Маркевич, про яку я часто писала в 1873 і 74 роках у Ніцці. Я звала її Соломінкою, що означає стеблинку соломи, — вона була страшенно худа.
Тепер вона знову заміжня, щаслива, поповніла; вона бачилася з мамою в Петербурзі й пише мені ніжного листа, повного спогадів, дружби й захоплення, — вона любить показати, як безмірно мною захоплюється, тож і я постаралася бути чарівною перед цим паном. Може, я йому й не сподобалася, та була така мила, як лиш можу, і дотепна, і він, здавалося, був у захваті від усього, що я казала.
Були також Сент-Аман і Караджорджевичі; княгиня приходить майже щодня грати в карти з тіткою.
Ах! ви гадаєте, що я боюся Жюля Бастьєна-Лепажа? Що мені, може, буде ніяково перед ним? Хай-но прийде — і ви побачите. Побачите, що він лишиться маленьким хлопчиком, а я буду цілком байдужа до його слави. Ах! ви гадаєте, що я завжди буду дурненькою? Ось ви побачите.
Господи, якби ж він міг прийти, поки я в такому настрої! Та байдуже, я триматимуся й за місяць, і завжди. Треба струсити з себе це заціпеніння. А зрештою — хай прийде, і ви побачите: я почуватимуся вільно.

Примітки

Теорія Стендаля з «Про кохання» (De lʼAmour, 1822): процес, яким закоханий подумки наділяє кохану особу уявними досконалостями, наче кристали солі, що наростають на оголеній гілці. ↩
Соломінка — по-російськи «соломинка», прізвисько, яке Марі дала пані Маркевич у 1873–1874 роках. ↩