Субота, 20 жовтня 1883

Якби мені було шістнадцять, можна було б сказати, що це перші меланхолії юної дівчини, чи якась усталена фраза в цьому дусі.
Та в мої роки, та ще й... Ні, це не те. Слід було б поїхати, поїхати будь-куди, бо я... наче на мене наслали чари...
І до речі, будьте ласкаві любі й милі французи, ніколи не називайте мене східною, забобонною, словʼянкою й усім тим, що ви взагалі кажете, коли чужоземки не такі, як ви: якщо я говорю про лихі чари чи інші химери, то лише тому, що мені це здається або мальовничим, або кумедним, або барвистим, — і народись я на Монмартрі та звись Марі Дюран чи Ірма Пітошар, було б достоту те саме.
Отак... сказано. Ось одного разу при пані Рандуен і генералові Камбрієлеві мова зайшла про пана Аплетчеєва; мама каже, що Аплетчеєв лихословить про нас.
— І саме тому, — кажу я, — я щоразу, як його зустрічаю, обсипаю його любʼязностями; це втішно, та й зрештою, він меле гидоти, а я мщуся, кепкуючи з нього... Якби можна було вбивати людей... не кажу... але ж оскільки так не годиться... я з нього сміюся.
— Бачите цю східну, цю східну, — каже генерал пані Рандуен, а пані відповідає йому: так, так, — самими бровами...
Я гадала, що просто кажу щось дотепне, — може, я й помилялася, але ж, зрештою, я аж ніяк не корилася якимсь расовим інстинктам, людиновбивчим думкам чи іншим пекельним машинеріям мелодрами. Цілком можливо, що моя французька — не французька; якби я стежила за собою, то могла б писати дуже правильно, але я даю собі волю вживати мову примхливу, образну, мандрівну, — словом, слова, що видаються мені виразними, і звороти, неправильність яких я відчуваю, але мені здається, що певні непослідовні думки потребують довершеної наївності виразу.
Та я ж далеко відбилася від... від свого чорного смутку... Це не так, як коли кажеш собі: я нещасна через те чи те. Я не бачу, що мене гнітить... Очевидно, якби я зцілилася, то збожеволіла б з радості, але страждаю я не від того, що... хвора. Я скорилася цьому нещастю... о Боже мій, якщо вже я скорилася, якщо я приймаю життя з цією величезною чорною плямою, то не роби її ще тяжчою.
Будь милосердний.
Я працювала до десятої, а спустившись, застаю старого Ґавіні за грою в пікет із княгинею, а стару Ґавіні — з Божидаром. Дені й Аделіна йдуть, Караджорджевичі лишаються на обід, і ще приходить молодий Маринович, — кажу «молодий», щоб відрізнити від батька.
Дуже багато говорять про шлюб між Діною та ним, тільки ці люди уявляють, що Діна дуже багата, тож... Це може й не статися, а так усе б ішло гаразд: йому тридцять три роки, він секретар посольства, дуже пристойний, і вона видається йому чарівною.
Що ж я скажу тепер іще? Що мені сумно й що, зрештою, статися може будь-що; я хочу заздалегідь змиритися з найнеприємнішим, що тільки можу собі уявити... що Бастьєн-Лепаж одружиться з Маккей... Як ви це поясните? Ось мене знайомлять із чоловіком, і я, ще навіть не побачивши його, дізнаюся... що він коханець тієї жінки й має з нею одружитися; отже, мене б це мало нітрохи не зачіпати, а проте, якби таке сталося, я образилася б, наче на особисту кривду. Зрештою, я знала, що він має з нею одружитися (?), ще до знайомства. І ось... Бо я й не думала, мені здається, що... Зрештою. Що ж? Якщо, після того як він позалицявся до мене чи бодай лише познайомився зі мною, сам був вільним.
Якби він прихилився до Стефані після того, як позалицявся до мене, чи бодай після того, як його мені відрекомендували, мою тривогу можна було б зрозуміти...
Але я ж познайомилася з ним, коли він був... заручений; то якою ж роботою уяви дійшла я до того, щоб дивитися на нього... як на вільного, а потім досадувати, що він невільний? На щастя, усе це несерйозно.