Субота, 28 липня 1883

Божидар і Еміль Бастьєн приходять снідати. Божидарові здається, що він ширяє в хмарах, він заходив по Еміля додому, і його допустили побачити майстерню відсутнього... Тепер розмов вистачить на рік: «Бастьєн мені сказав», «Бастьєн зробив те», «Бастьєн мав по мене заїхати», «Я був у Бастьєна, коли...» тощо тощо.
Ці двоє юнаків стануть дуже близькими друзями, і я в захваті, що зараховую їх до своїх вірних. Вони відкрили, що я страшенно кокетлива, і це бавить мене до нестями! Бо я спускаюся снідати в блузі із сірого полотна із закасаними вище ліктя рукавами. А оскільки ви надзвичайно гарна, додає Божидар, кокетство полягає в тому, щоб показуватися в такому вбранні, яке налякало б інших жінок. Архітектор твердить, що я майже ніколи не матиму щирих порад, бо всі митці, яких він тут бачив, при мені не бувають самими собою, що вони стають улесливими чи любʼязними... Окрім Жюля й нього, певна річ. А я говорю так, що наївний архітектор вірить у якусь ненависть до Жюля. Зрештою, те, що він каже, улесливе, але прикре... А проте Жюліан сам на сам цілком щирий, до того ж так добре відрізняєш спонтанні схвалення від поблажливих... Брехати можуть лише слова, не очі й голос!
А ще архітектор бачив цих людей у Салоні чи за столом, але не в моїй майстерні.
Божидар іде з нами дивитися виставку конкурсу скульптури, я розмовляю там із Кабанелем, який оголошує, що премію з живопису дають Баше з майстерні Жюліана.
Еміль Бастьєн каже, що з такою композицією, як моя остання, мене прийняли б на вступний конкурс до Школи. І він щирий. Через гарненькі парадокси Сен-Марсо я ладна була провалитися крізь землю.
Скульптури Школи знов додають мені відваги, принесли деревʼяний каркас, і я таки зроблю свій ескіз більшим, щоб розважитися...
Щодня в нас хтось обідає, але сьогодні ввечері до нас прибуває пʼятеро гостей: Енгельгардти, Черницька, Сент-Аман, Байєль.
Після обіду ми спускаємося до помешкання Пітошарів, де Розалі частує нас чаєм і де мій духовний син Луї-Жюль-Рене співає пісеньки з кафешантану. Цей славний смаглявчик виступав у «Амбасадорах», ми відкрили це мистецьке минуле якийсь час тому.
Багато сміялися, мені не було весело: я думала про славу в скульптурі й малярстві.
А Тібоден дістав три франки на чай. Тібоден — це Луї, мені кумедно називати його, як міністра, і це прізвисько прийняли всі завсідники. Оскільки між теперішньою годиною й миттю, коли я пишу, мине років пʼятдесят, варто сказати, що Тібоден утік із Пруссії і під чужим іменем знову воював, хоч і дав слово честі більше не воювати в обмін на те, що його випустили на волю. Уявіть собі напади реакційних газет, жарти, пісеньки тощо про слово честі міністра. Який звʼязок між ним і Жюлем-Рене?
Не знаю. Але з нісенітниць можна зробити кумедні речі.

Примітки

В оригіналі латиною: «Nesdo» (так у друкованому тексті; найімовірніше, звичне для Марі «Nescio» — «не знаю», де склад «ci» прочитано як «d»). ↩