Субота, 21 липня 1883

Гроза й дощ. Картина перекинулася й продерлася, але це не безнадійно. По суті, я в захваті, це сталося близько четвертої, і саме тієї миті мене щойно охопила ідея алегоричної композиції в глині... Це натхнення з небес, і я поринаю в невимовне щастя. Я цілком щаслива впродовж двох годин. Щасливе кохання, певно, справляє схоже враження. Я ледве витрачаю час на олівцевий начерк, і кидаюся на глину. Не треба ні шукати, ні розмірковувати, пальці виконують приписану роботу з механічною точністю. Я побачила — і виконую.
Оскільки можливо, що ця мить матиме великий вплив на моє життя, я викладу її докладно.
Спершу я дуже швидко намалювала нерозбірливий начерк, який не передавав враження... Замість шукати щось інше, що завжди лише марнує час, я взялася тоді читати «Жанну дʼАрк», і саме на обкладинці цієї книжки я за секунду зробила композицію, у якій в основі нічого не зміниться.
Воно ринуло, мов ураган. Це низький рельєф, постаті переднього плану — круглою пластикою, це картина в рельєфі, а останні плани ледь окреслені. Це буде дуже велике, в натуральну величину. Сімнадцять чи вісімнадцять постатей. Це шалений потік, навала, ураган юності. Воно налітає на тебе, мов вихор.
Весна. Ні більше ні менше. Боже мій, так. Весна — це юний бог, що мчить уперед, а за ним натовп дівчат і юнаків. Він майже летить. Це починається в глибині ліворуч і, спускаючись, приходить на передній план праворуч, де стоїть Весна, біля його ніг діти поспішають збирати квіти, ліворуч від нього біжить дівчина й силкується зазирнути їм в обличчя, позаду юнак і молода жінка спираються одне на одного, голова жінки видна спереду, трохи відкинута, голова чоловіка майже ховається за нею. Дівчина нахиляється, щоб розбудити зовсім молоденьку, яка протирає очі, юнаки з піднятими руками співають і кричать, а в глибині ліворуч жінки сміються в обличчя старому, що сидить, скоцюрблений, під деревом. Амур, що вмостився на цьому дереві, лоскоче йому плече гілкою.
Це так гарно, що я не приписую цього собі, я цього не вигадала, не шукала, не складала, у мене тут жодної заслуги. Це продиктувала мені невідома Істота. Це щось таке, що віднині надає моєму життю мети, моїм прагненням — виходу. Сама лиш група закоханих могла б бути цілим.
Вони, так би мовити, летять, жінка відкидає голову й спирає її об голову свого коханого, чиє обличчя майже сховане.
Тут доведеться вкласти багато тонкості й дуже незайманої ніжності. Ах! це не варіація на мелодії Бастьєна. Це гарно й оригінально, як «Святі жінки».
Мене непокоїть, що я сама вважаю його таким. Здається, не слід усвідомлювати таких речей. А проте... Адже я не приписую собі заслуги, цілком щиро... А ще Бальзак усвідомлював, захоплювався своїми творіннями, і того дня, коли йому спала думка повʼязати всіх своїх персонажів між собою, він зрозумів велич цієї знахідки, він сказав це сестрі.
Я кажу це, кепкуючи.
Цей чудовий Еміль Бастьєн застає мене в запалі творення. Він обідає тут, але оскільки я не жартую про Жюля, розмова не дуже весела.
Я гадала, що архітектор і сам по собі цікавіший. А ще я боюся здатися, ніби розважаюся з ним, бо моя родина подумала б, що я пишаюся цим завоюванням, і це глибоко принизило б мене.
Та я вся в своїй Весні.
Невже можливо, що я маю це зробити!! Та це таке велике щастя, що я боюся...