Субота, 14 липня 1883

Ми їдемо покататися каретою, щоб побачити місто, прибране прапорами. Це мене бавить. А потім я продовжую вчорашнє зосередження.
Чи читали ви «Про кохання» Стендаля? Я читаю його тепер.
Я ніколи в житті не кохала — або ж я ніколи не переставала бути закоханою в уявну істоту. Розберімося?
Прочитайте цю книжку. Вона ще тонша за Бальзака, вона правдивіша, гармонійніша й поетичніша. Він божественно виражає те, що відчували всі, навіть я. Тільки я завжди... була надто аналітична. Я була по-справжньому закохана лише в Одіффре в Ніцці, та й то з невідання.
Кохання в пʼятнадцять років, а потім хворобливе захоплення цим страхіттям Лардерелем. А потім? Кассаньяк? Я його забула, отого, та й, зрештою, він привабив мене лише своєю славою, кристалізація була посмертна, якщо смію так висловитися. Я кохала його (??) спогадом.
То я покохаю?
Стендаль говорить про жінок, як про чарівні створіння, які вишивають на пʼяльцях, і відповідно аналізує їхні почуття. Я, очевидно, виняток, ці міркування не можуть мене стосуватися, тож я радше впізнаю себе в його особистих враженнях, які належать зайнятій людині, людині з талантом... Зрештою. То, значить, я колись покохаю? Кого? І це мене сколихне?
І я втрачу голову? Це буде дуже цікаво. Шкода було б наскочити на якесь грубе створіння. Пригадую, як я в Неаполі, сама-самісінька на балконі, слухаючи серенаду... справді чарівні хвилини; почуватися піднесеною й у захваті без обʼєкта і без іншої причини, ніж ця країна, вечір і музика. Я ніколи не віднаходила цих вражень ні в Парижі, ні деінде, крім Італії. Якби я не боялася пересудів, я негайно вийшла б за Сент-Амана й була б вільна й спокійна, чекаючи на зустріч із істотою... найвищою.
Але почали б говорити, вигадали б якусь паскудну таємницю, бо відомо, що Сент-Аман не повноцінний. А з другого боку, вийти за пана, як усі, який, не маючи в чому собі дорікнути, зробить мене нещасною або наганятиме на мене нудьгу.
Що ж до того, щоб знайти виплеканий ідеал, на це я майже не розраховую. Бо якщо й буде душа, то, може, не буде потрібного становища у світі тощо... До нового розпорядження я спиняюся на шлюбі із Сент-Аманом.
Він барон, повноважний міністр, помічник начальника чи начальник чогось у міністерстві; письменницький талант стерпний, надто як компілятор, із часом, статком, добрими обідами він неодмінно потрапив би до Академії. Це дуже блискучий пан Ролан чи пан Рекамʼє.
Він часто говорить зі мною про працю й мистецтво, тільки про це й мова. Він каже, що розуміє мене; що нам слід обʼєднатися, словом, мені не довелося б робити жодного першого кроку. Але якщо те, що кажуть, правда, що він про мене думає? Чи справді він вірить, що я тільки для Мистецтва й назавжди? Чи він гадає, що я вважаю себе цілком відданою Мистецтву, і хоче скористатися цим настроєм, щоб укласти несподіваний шлюб?
Потім він, мабуть, примирився б зі зміною в моїх поглядах... Я якось сказала йому, що важливо мати не цілком доброчесну жінку, а жінку досить розумну, щоб завжди такою здаватися. Він не сказав «ні». Неможливо мріяти про шлюб, який пасував би мені краще. Тільки треба було б змусити світ повірити, що все гаразд. Завести дитину, наприклад, першого ж року. А як? І що сказали б?
Ні, радше вдати щось... приблизне, справжнє слово мені огидне, фальшиве тощо. Це було б легко, і він був би в змові. Ну й гарні ж речі я тут оповідаю, Боже мій, це плани практичного влаштування, щоб у спокої тішитися своєю працею і, може, щастям, яке колись настане...
Ще й місяця нема, як помер мій батько, а я про нього не думаю... Та ні, часом думаю, і радше з жалем, бо коли він був любʼязний, він був кумедний; певний розум, досить насмішкуватий, у ньому було багато від мене, і він часом казав влучні й дошкульні слова.
Я дедалі більше переконуюся, що мала б писати, це непереборна потреба, і відколи мені пʼять чи шість років, я писала тоді листи, а в одинадцять занотовувала враження, словом, це мені не лише природно, а й конче потрібно...
І я мучуся, не знаючи, яку форму надати всім цим плутаним ідеям... Бо це капернаум, куди я кидаю все впереміш. Та окремо є роман... Речі, початки яких сталися зі мною. Я відштовхуюся від якоїсь події чи особистого почуття, і на цьому будується роман, який я бачу, який проживаю і який змальовую з натури...
Цей щоденник був би неймовірно цікавий після моєї смерті, якби за життя я написала кілька добрих книжок... Уже кілька днів у мене є ідея, для якої скористаюся Сент-Аманом, але спершу треба написати цю книжку. А в мене дві речі в роботі, які мене дуже цікавлять...
І малярство, і скульптура. А музика? Та все це разом. Ось чому я трохи втрачаю голову. Я можу писати лише ввечері й дві години щонайбільше. Але я відчуваю, що саме це непокоїть мене найбільше... Поряд із рештою.
Бастьєна-Лепажа відштовхнуло моє захоплення.
Само собою зрозуміло, що, говорячи про кохання, ніколи не йдеться про остаточне кохання. Розумієте мене, ідеться виключно про почуття, бо Стендаль розрізняє кілька кохань, і кохання-смак видається мені тим почуттям, якого я часом зазнавала. Але справжнє, кохання-пристрасть, як він каже, ще попереду.
Та я не про це хотіла сказати. Я хотіла лише занотувати дуже влучне спостереження, яке пояснює мені холодність великого художника. «Слід добре стерегтися подавати надії, перш ніж переконаєшся, що є захоплення. Можна породити прісність, яка робить кохання навіки неможливим, або принаймні таку, що зцілити її можна лише уколом чистої любові». Цей засіб варто застосувати, і я спробую.
Не те щоб ішлося про кохання між нами, але... Утім, ідеться завжди про це, більшою чи меншою мірою... Зрештою, Стендаль описує народження кохання так: 1) захоплення, потім щастя бути коханим цією жінкою чи цим чоловіком, 2) Надія.
Кохання визначає саме надія, що приходить після захоплення, відберіть надію за день — кохання все одно вже народилося. Що означає надія? Надія бути коханим, чи просто подобатися, чи навіть менше: бути симпатичним.
Ось, отже, що могло б статися між нами, але перш ніж він почав мною захоплюватися, я показала йому, що захоплююся ним, як героєм; чоловіки самозакохані, і жінки теж, він міг подумати, що це «подані надії». Звідси жодної кристалізації.
Прочитайте цю книжку Стендаля, вона чарівна, і ви краще мене зрозумієте. Отже, мені лишається тільки укол самолюбства. Це буде легко, я думала про це ще до Стендаля. Я його обожнюю, його, Стендаля, і Бальзака теж, бо вони виражають мої думки ясною і чудовою мовою.
Я не кажу, що цей маленький хитрун із Дамвіллера мене за це покохає, але принаймні цінуватиме мене більше. Він гадає, що я в нього біля ніг, бо не подумає про прірву, що лежить між моїм захопленням його талантом і цілковитою закоханістю.
Коли я була закохана, я не відчувала жодної ненависті до жінки, яку знала за коханку пана Ікс. Герцога Гамільтона, маленького Одіффре чи нікчемного Лардереля. Навпаки, мені приємно було бачити цих осіб, ці пані були мені майже любі через Нього. Я занотувала це враження свого часу в цьому славному щоденнику і знов згадую його у звʼязку зі Стендалем, який каже, що коли бачить свою найжорстокішу ворогиню, яка, проте, постійно наближається до його кумира, він не може дійти до того, щоб її ненавидіти, — так вона нагадує йому його обʼєкт.

Примітки

Стендаль, «Про кохання» (1822) — есей про те, як народжується кохання, і про його різновиди; його терміни — кристалізація, кохання-смак, кохання-пристрасть — повертаються в цьому записі. ↩
Кристалізація — Стендалів образ у «Про кохання»: розум обсипає кохану людину досконалостями, як гола гілка, залишена в соляній копальні під Зальцбургом, вкривається кристалами. ↩
Чоловіки двох славетних жінок — Манон Ролан, господині салону жирондистів, і Жюльєтти Рекамʼє, красуні салонів доби Імперії: Марі має на увазі чоловіка, якого знатимуть як її чоловіка. ↩
Стендаль («Про кохання», розд. I) розрізняє чотири кохання: кохання-пристрасть, кохання-смак, фізичне кохання і кохання з марнославства. ↩