Пʼятниця, 22 червня 1883

Божидар тут уже від девʼятої. Це дуже чудне створіння; головна риса цієї словʼянської вдачі — примхливої, несвідомої й зівʼялої — це любов до брехні, а радше до імпровізації. З будь-якого приводу й без приводу він вигадує безліч подій, оповідає їх, попадається, не завжди викручується і починає знову з новою самовпевненістю. До того ж, коли він такий, уся ця уява служить тому, щоб звеличувати друзів, він пристрасно привʼязується до людей на два тижні, два місяці, півроку; то це пані така-то, потім доньки пана такого-то, потім сам пан такий-то чи якийсь там маленький Як-його-там. І протягом цих двох тижнів чи цих півроку існує лише такий-то чи така-то, а потім раптом — анафеми, жахіття, мерзоти, злодії, убивці; а за тиждень усе залагоджується й усе вщухає. Зараз ми в найкращих стосунках, і він мене не ненавидить, хоч я часто говорю йому про його імпровізації й вряди-годи його спиняю.
У глибокій жалобі, звісно: на мені спідниця вся з крепу з шарфом із чорної гренадини, що утворює ззаду великий вузол із дуже довгими кінцями, ліф із гренадини з матроським коміром із крепу. Капелюшок із довгим серпанком із крепу. Я постаралася, щоб усе вбрання мало дуже юний вигляд. Та ефекту не вийшло: лише читали імена тих, хто дістав відзнаку; з медаллю мені дуже аплодували б, бо я була дуже мила і в глибокій жалобі.
Пані Дюмон-Бретон, яка має другу медаль, була нечупарно вбрана, та вона донька Жюля Бретона і дуже відома всій цій публіці, та й, зрештою, має певний талант.
Ці бідолашні митці! Серед них були дуже вражені, сорокапʼятирічні чоловіки, геть бліді, схвильовані, у сюртуках чи погано пошитих фраках, які йшли по свою медаль і потиснути руку Жюлеві Феррі, міністрові. Один славний скульптор, прихопивши свою коробочку, заходився відкривати її, тільки-но сівши на місце, і всміхнувся гарною, щасливою, мимовільною усмішкою, як усміхаються діти.
Я теж трохи розчулилася, дивлячись на інших, і на мить мені здалося, що підвестися й підійти до того столу було б страшно. Тітка й Діна сиділи позаду мене на лавці, бо нагороджені мають право на стільці.
Під кінець пані Олімп Одуар, лекторка й редакторка «Silhouette», стара з фарбованим волоссям, назвалася й заговорила зі мною про свою кузину пані Кловіс Юг та про своїх друзів Енгельгардтів. Вона хотіла б опублікувати мій портрет і біографію тощо.
Тоні приходить привітатися, а на виході Каролюс — і все. Вийшовши звідти, ми їдемо діставати Жюліана аж у його лігві — великих чоловічих майстернях. Вони величезні, і він збирається будувати ще. Кількість охочих стати художниками жахає. Після півгодинної розмови, дуже жвавої й дуже кумедної, як завжди, ми ведемо цього марсельця снідати до нас, і там Божидар розправляє крила своєї уяви.
Що ж до моїх картин, вони там, шибеники вдалі, з вогником, та те небагато, що написане, видається йому сухим. Що ж до Мадлен, ефект йому подобається, він хотів би, щоб я це зберегла... А щодо скульптури він каже, як і Тоні, що це дуже добре і що до наступного Салону я зможу зробити, що захочу, і вхопити нагороду.
Зрештою, він цьому не дивується, знаючи мій рисунок. Я даремно показала дітлахів, він знав їх як картину, треба було показати їх лише напівнамальованими... Зрештою, враження в нього було несприятливе... І я стояла там у саду, чекаючи кінця його огляду, коли прибіг Божидар, гукаючи, що я все та сама і що це справді страхіття. Що?! Та вона лишила свої чарівні новісінькі черевички, щоб тягати їх по садовому камінню! Це нечувано! Розалі! Швидко, швидко, старі черевики панни Марі. Бо я забула згадати ще одну річ. Коли він береться обстоювати чиїсь інтереси, це турботливість старої няньки, він хоче знати все, оповідає купу інтимних історій, мало не втручається у справи вашої пральки, прибирає вигляду дитини, батька, лікаря, служниці, управителя. Словом, муха з байки. Поки це триває, воно лиш кумедне, а потім...
Ну ось і минув цей день нагородження.
Я уявляла його собі не таким.
О! наступного року вхопити медаль!.. І щоб усе нарешті сталося, як уві сні!.. Щоб мені аплодували, тріумфувати! Це було б надто прекрасно і неможливо як таке, якби я не була така нещасна в іншому... Бо це нещастя робить можливим... Можливо, цей виплеканий тріумф. А коли ви матимете другу медаль, ви захочете мати велику?! Безперечно. А потім? Хрест? А чом би й ні? А після? А після — тішитися плодом своєї праці, своїх мук, працювати далі, триматися на висоті, наскільки можливо; і намагатися бути щасливою; когось любити.
Кого? Вийти за Сент-Амана й любити... Великого Як-його-там? Побачимо потім, поспішати нема куди. За шість років він не буде ні бридкіший, ні старіший, ніж сьогодні. А якби я вийшла отак сьогодні... я, може, й пошкодувала б... Але, зрештою, треба ж мені вийти заміж, мені двадцять чотири роки. А мені дають більше, не те щоб я мала старий вигляд, та в тринадцять у Ніцці мені давали сімнадцять, і такою я й здавалася... Зрештою...
Вийти за когось, хто по-справжньому мене кохатиме, без цього я була б найнещаснішою з жінок... Але треба ще, щоб цей хтось бодай мені пасував...
Бути уславленою, дуже уславленою, славетною! Це все владнає... Ні... не варто розраховувати на зустріч з ідеальною істотою, яка мене шануватиме, кохатиме й буде доброю партією...
Уславлені жінки лякають... Звичайні люди й генії рідкісні...

Примітки

Віржіні Демон-Бретон (1859–1935; у Марі — «Dumont-Breton»), художниця, донька Жюля Бретона; її «Пляж» дістав медаль другого класу в Салоні 1883 року. ↩
Жюль Феррі (1832–1893), тоді голова уряду й міністр народної освіти та красних мистецтв — міністерства, що вручало медалі Салону. ↩
La mouche du coche — з байки Лафонтена «Диліжанс і Муха»: муха дзижчить довкола коней, що тягнуть диліжанс під гору, і гадає, ніби це вона робить усю роботу; звідси — метушливий непрошений помічник. ↩