Неділя, 17 червня 1883

Я написала Тоні щодо допису Етенсель, щоб він не думав, ніби це я, і ось його відповідь — він, до речі, прийшов і сам близько шостої; ми лишаємо його на обід, і вечір минає якнайприємніше у світі (Божидар і піп теж були там), за розмовою про безчесність журі. Тоні викриває крутійства й каже, що я в становищі винятковому, та ще й на додачу чужоземка, і що згадка спричинила протести: щасливцям, мовляв, нічого не треба. Чарівна теорія. Зрештою, є чи нема нагороджених полотен, які не варті мого? Ось що я хочу, щоб він сказав! Безперечно, є, та що це доводить?

Зважати лише на результат, який полягає в тому, що сьогодні ви вийшли з юрби, що ви хтось, і це допоможе здобути вам медаль. І що, зрештою, він зробив усе на світі, щоб домогтися цього результату, бо ця згадка дає мені становище, на яке я заслуговую і яким маю бути в захваті, і що я не в дуже сприятливих умовах, і що, аби не сталося жодної можливої несправедливості, треба зробити твір не просто добрий, а такий, що сам себе утверджує. Я добре знаю... Зрештою —

Субота, 18 червня 1883

Увага. Це маленька подія: я дала на сьогодні на одинадцяту ранку аудієнцію кореспондентові «Нового времени» (петербурзького), який просив її листом. Це дуже велика газета, і цей пан Багницький надсилає туди, серед іншого, нариси про наших паризьких художників, і оскільки «ви посідаєте серед них помітне місце, ви дозволите мені, сподіваюся, тощо».

Ага! Перш ніж зійти вниз, я лишаю його на кілька хвилин із тіткою, яка готує мій вихід, говорячи про мою молодість і всілякі речі, щоб нас піднести. Він розглядає всі полотна й робить нотатки — коли я почала, де, в якому віці, і як, і подробиці, і... Зрештою... Я мисткиня, про яку кореспондент великої газети збирається написати нарис. Це початок, і це згадка дає мені таке, і... Аби лиш допис був добрий; я не знаю достеменно, чи добре записано нотатки, бо я не все чула, і це навіть дуже прикро.

Тоні віддає повну справедливість Бастьєнові, до якого я вдаю суворість; ми говорили про Мілле, і він сказав достеменно те, що я думала позавчора, тобто що Мілле — це враження і поетичний вияв природи, певний спосіб розуміти селянина, людину, прив'язану до землі, тоді як Бастьєн... Тоні не дуже любить його селян; чим він захоплюється, то це портретами — шедеври, каже він. Я йому вірю. А «Жанна д'Арк»? Це піднесене натхнення...

Зрештою, звідки взяли, що Бастьєн — найкращий живописець селян?.. Це безглуздя.

А я? Ну, я трохи неспокійна — я ж, зрештою, позувала журналістові...

А крім того, я мало говорила...

Якщо він сприйме це за юнацьку соромливість, то буде чудово, але... Та однаково я могла б поговорити про красні мистецтва.

Що я йому сказала? Як я трималася? Що він скаже?

Ах! я була дурна.

Це тітка й Діна... все сказали — що? Я чекаю на цей допис із тривогою... І доведеться чекати днів зо два тижні... Надто наполягали на моїй молодості... а я, погано спавши, мала втомлене обличчя, старіше за справжнє... Зрештою —

Вівторок, 19 червня 1883