Неділя, 10 червня 1883

Оскільки в неділю не ризикуєш нікого зустріти, я йду до Салону вранці.

Там справді трапляються огидно несправедливі нагороди. Картина Бастьєна завдає мені дедалі більшого болю. Ким же мені захоплюватися, Боже мій?

Я хотіла б знову побачити його «Жанну д'Арк»...

Перед молодою картиною молодого Рошґросса завжди юрба. Це дуже потужно, це незаперечно, але мене це лишає байдужою. Та що ж не лишає мене байдужою?

Щоб зворушитися, мені доводиться силувати себе, і тоді, працюючи з усієї сили, я доходжу до великого піднесення... удаваного... А проте «Жанна д'Арк»...

Так, це правда, а потім? І ще кілька речей. У Луврі? Портрети, бо великі давні полотна... Але портрети, а потім чарівні речі французької школи. І на останній виставці портретів століття — ті, що Лоуренса, і два чи три Бастьєнові: його брат, Терьє, Сара.

А потім... А потім — хто вам сказав, що я взагалі художниця... Скерована іншим шляхом, я дійшла б до того самого розумом і волею, окрім хіба математики. Але музика мене захоплює, і я легко складала б. То чому ж малярство? І що замість нього? Жалюгідні це думки.

Я хочу зробити велику картину, велику за розмірами...

І шукаю сюжет...

Маю один античний... Улісс, що оповідає свої пригоди цареві феаків Алкіноєві; Алкіной і цариця Арета на своїх тронах, оточені князями, юнаками й своїм двором; усе це відбувається в галереї з рожевого мармуру; Навсікая, прихилившись до однієї з цих колон трохи позаду батьків, слухає героя. Уся ця атмосфера бенкету і спів сліпого співця Демодока, який сидить геть у глибині й дивиться надвір, із лютнею на коліні, байдужий, мов співець, якого вже ніхто не слухає. У всьому цьому є пози, групи, словом, композиція.

Не це мене бентежить — і це вийде добре, — а от виконати. Ось де жах...

Я не знаю нічого, нічого, нічого. Меблі, костюми, реквізит, а потім, щоб зробити отаке велике полотно, потрібні дослідження... І треба знати те, що Тоні зве якостями, або... Що?

Зрештою... Дивись, це здається таким важким, що, певно, воно не таке вже й важке...

Жінка з таким полотном зчинила б величезний галас. Та в мене стільки задумів, що на них піде все моє життя. Велика картина була б на 1885 рік!! Де ми тоді будемо?

Понеділок, 11 червня 1883

Мій батько помер.

Депешу отримали сьогодні вранці о десятій. Тобто щойно, оці навіжені внизу казали, що мама має повернутися цієї ж хвилини, не чекаючи похорону. І я піднялася сюди дуже схвильована, але не плачучи, — тільки коли Розалі прийшла показати мені, як зладнати сукню, я сказала їй: «не варто, пан помер». І [я] заплакала, нестримно.

Чи завинила я перед ним? Гадаю, що ні. Я завжди старалася поводитися пристойно... Але в таку мить завжди вважаєш себе винною в чомусь... Треба було поїхати з мамою... але наші стосунки не були досить ніжними, щоб мій від'їзд мав сенс... Та байдуже — треба було зробити більше, ніж було справедливо. Але [Викреслено: він був безневинний, я] не могла б там лишитися... він уражав мене на тисячу ладів, і треба, щоб усе скінчилося, аби я цілком забула.

Я з якимось нетерпінням чекала розв'язки — не бажаючи її, але в цій думці про подію, про глибоку жалобу... було щось, що займало, якась новина...

Чи маю я докоряти собі за ці думки? Найгірше я роблю, записуючи їх, — стільки всього проминає в голові, що якби це записувати...

Йому було лише п'ятдесят — так страждати!.. І, зрештою, нікому не заподіяти зла: дуже любий удома, цілком шанований, чесний, ворог усякого крутійства і дуже добра людина.

Вівторок, 12 червня 1883

Я трохи малювала... це, може, й не дуже доречно, та вчора я нічого не робила.

Божидар приходить надписувати адреси на сповіщеннях про смерть, і нам бракне зосередженості, бо імена людей кличуть до коментарів... Якби подія сталася тут, я була б дуже вражена, але на відстані, та й до того ж цього чекали. Сент-Аман приходить плакати.

Середа, 13 червня 1883

Картки прибувають у безлічі. Пані Гавіні надіслала депешу з Ажена, приходила Одетта, і пан Ешман, росіянин, і отець Жері, який приходить із обличчям з того світу, у сльозах... мені важко було бути в злагоді... Слід було б плакати...

А я не плакала навіть під час відправи в церкві, що відбулася о п'ятій. Нікого не запрошували, і там були тільки Сент-Аман, Божидар, Енгельгардти й Чернисецький. Якби я була справді вбита горем, я б цього не розповідала, бо в цьому є соромливість, яку, здається, я вразила б; та однаково — я надто спокійна...

Сьогодні вранці в мене була модель, Едвіга, яка позує в Сюшете; і Сюшете, дізнавшись учора, що вона сьогодні позуватиме в мене, надсилає мені найщиріші вітання з моїм Салоном. Він прогулювався із Сен-Марсо, який показав йому мої картини, якими той дуже задоволений. Я ніколи не бачила цього Сюшете — ми тільки часто маємо ту саму модель, через посередництво якої я просила в нього деяких відомостей про стеки, верстаки тощо.

Це мені надзвичайно приємно, — правда ж, це приємно?

Серед інших карток отримуємо картку Жюля Бастьєна-Лепажа, одну з перших, і листа від архітектора, який пише: «люба панно, якби я не боявся бути недоречним тощо тощо, який так жорстоко вражає всю вашу симпатичну родину, яку я маю приємність знати...» — далі він просить мене вірити в щирість тощо, в його шану й захоплення. Можливо, не варто кепкувати з форми, коли суть іде від серця, та однаково це лист майже консьєржки. Хіба ж старший брат не пише краще?.. Я хотіла б видобути з нього листа.

Що мене непокоїть — то це те, що я надто холодна, це викличе пересуди...

Якби він, мій батько, міг бачити мене заклопотаною своєю жалобою, картками й листами зі співчуттями, він прибрав би одного зі своїх насмішкуватих, зневажливих виразів, наче кажучи: оце й усе?

Це його провина! Його вдача була мені дуже симпатична, набагато більше за мамину, і він тішився тим, що робив себе... байдужим і часто ненависним, тільки ображаючи мене й говорячи зі мною тоном, якого я не стерпіла б ні від кого.

Він вкладав у це самолюбство. Ах! ви плазуєте перед нею, он як, — ну то ось побачите!! Тут, у Парижі, він був вкрай несамовитий, одного разу мало не погрозив мене побити, мій вигляд видався йому зухвалим, і він вигукнув: «ти ще побачиш, що я тобі зроблю, побачиш, ти це пам'ятатимеш усе життя». Мама його забрала, боячись, щоб він не жбурнув чимось мені в голову. А що я зробила задля цього? Тільки сказала йому: прошу вас не кричати на мене, я не звикла, щоб зі мною так розмовляли! Цей спокійний вигляд, який я мала, його дратував. Коли я тепер згадую цей огидний тон, якого він прибирав, щоб узяти гору над моїми «зухвальствами», кров мені б'є до голови.

А проте я намагалася бути лагідною, але він завжди боявся бути під моєю «владою».

Я могла б його дуже, дуже любити, але це й та історія про маму... Зрештою, я кажу вам речі такими, які вони є.

Він жив зі свого боку, царюючи над своїм оточенням, а я зі свого, царюючи над своїм; потім нас з'єднали, і він із якоюсь дитинністю силкувався довести свою незалежність. Дуже часто він ображався й уявляв, ніби я хочу «командувати», коли я була за тисячу льє від такої думки. Зрештою, його дражливість треба списати на хворобу...

Зрештою... У таку мить, як ця, перед лицем смерті, перед цим кінцем усього! я питаю себе, чи завинила я? І не вірю, що так...

Він поводився зі мною як казна-що, я плакала через це і навіть мала думку поїхати, піти геть, щоб ясно показати, що...

Я уявляю собі маму — якби я мала нещастя втратити її, ну то мала б тисячу докорів і тисячу гризот, бо я була дуже груба й дуже несамовита... Із добрих міркувань і з інстинкту самозбереження, я добре знаю, та однаково — я докорятиму собі за всі ці надмірні слова...

А втім, мама... Тут було б безмірне горе, сама лиш думка про це змушує мене плакати; хай як я визнаю за нею вади, ми не ладнали б, якби не були рідні, хай як я кажу собі... Та в неї все це — непослідовність, легковажність і брак знання; вона дитина, а дитина в таких умовах — ненависне створіння, я добре знаю; я воліла б, щоб вона мала коханців і вміла жити, як інші...

Вона доброчесна, але нічого не розуміє й не довіряє мені... і завжди вірить, що все владнається, що краще «не зчиняти історій».

Гадаю, що смерть, яка завдала б мені найбільшого болю, — це все-таки смерть моєї тітки, яка все життя віддавала себе всім і яка ніколи, ані хвилини не жила для себе, окрім годин, проведених за рулеткою в Бадені чи Монако.

Тільки мама лагідна з нею, я ж не цілувала її вже рік і кажу їй самі лиш байдужі речі чи докори за купу дрібниць. Це не зі злості, а тому, що я й сама була дуже нещасна і ще й досі нещасна, і всі ці суперечки про наші справи з мамою й тіткою привчили мене до короткого, твердого, різкого тону. Якби я почала казати ніжні чи бодай лагідні речі, я ридала б, як дурна.

Зрештою, не бувши ніжною, я могла б бути люб'язнішою, усміхатися й часом розмовляти, — це зробило б її такою щасливою і не коштувало б мені нічого, але це була б така зміна в моїх манерах... що я не наважуюся, через якийсь несправжній сором. А проте ця бідолашна жінка, чия історія пишеться одним словом — Самовідданість, — зворушує мене, і я хотіла б бути лагідною...

А якби вона померла, ось хто лишив би мені гризоти! Ось бачите, дідусь — він часом виводив мене з терпіння старечими примхами, але треба шанувати старість; мені траплялося відповідати йому невлад, а коли його паралізувало, я мала такі гризоти, що дуже часто приходила сидіти при ньому, щоб затерти, пом'якшити, спокутувати. До того ж дідусь дуже мене любив, і ось, думаючи про нього, я плачу.

Але мій батько... Після двадцяти років розлуки він захотів завоювати мене грубощами й різкістю!..

Четвер, 14 червня 1883

П'ятниця, 15 червня 1883

Канробери пишуть мені чарівного листа; зрештою, усі дуже співчутливі, а я не в злагоді з усіма цими співчуттями.

Сьогодні вранці, сподіваючись зрана нікого не зустріти, я наважуюся піти до Зали Петі: виставка ста шедеврів на користь чогось.

Декан, Делакруа, Фортуні, Рембрандт, Руссо, Мілле, Месоньє — єдиний живий — та інші.

І передусім я перепрошую Месоньє, якого погано знала і який на останній виставці портретів мав самі гірші речі.

Тут — чудеса, буквально. Та що виманило мене з дому в моєму жалобному серпанку — то це бажання побачити Мілле, якого я зовсім не знала і яким мені прогуділи вуха.

Бастьєн лише його кволий наслідувач, казали, — зрештою, мене це дратувало. Я побачила і ще повернуся подивитися.

Бастьєн — його наслідувач, якщо хочете, бо обидва малюють селян і бо обидва великі митці, а всі справжні шедеври мають родинну схожість [Викреслено: картини мають бути схожі...].

Краєвиди Казена куди ближчі до Мілле, ніж Бастьєнові.

У Мілле — у тих шести полотнах, що я тут бачу, — прекрасне те, що ціле, гармонія, повітря, плинність. Це маленькі постаті, побачені узагальнено, дуже широко й дуже правдиво.

А те, що робить Бастьєна нині незрівнянної сили, — це виконання, дбайливе, потужне, живе, надзвичайне, цих людських постатей; досконале наслідування природи, словом — життя.

Його «Вечір у селі», який є лише невеличким враженням, безперечно дорівнює Мілле; там лише дві маленькі постаті, загублені в сутінках. Але спогад про його «Кохання в селі» крає мені очі. Яка помилка це тло! Як він цього не бачить? Так, у тих великих картинах йому бракне того, що робить Мілле надзвичайним у малих... Повітря, гармонії... Хай там що кажуть, постать має панувати!

«Старий Жак» вищий за «Кохання в селі» як ефект, «Косарі» теж; «Старий Жак» був сповнений поезії, дівчинка, що збирає квіти, — чарівна постать, і старий вийшов добре... Я добре знаю, що важче надати великому полотну тієї... оболонки, того такого м'якого й такого твердого злиття, що характеризує Мілле... але цього треба досягти.

У малій картині багато чого можна приховати. Тло малих картин, де панує враження (а не дбайливий Месоньє), як-от Казен, наприклад, що є сином Мілле; часто можна надати того нічого й того всього, що розливається по всьому й не лежить достоту в жодній точці, званого чаром, кількома щасливими мазками... Тоді як у великій картині все це міняється і стає страшенно важким, бо почуття має спиратися на науку, і це часто як любов і гроші...

Субота, 16 червня 1883

Герцогиня де Фіц-Джеймс пробула годину, потім інші, це уривало роботу, я лютую.

Отож я відбираю в Бастьєнових картин звання шедевра. Чому? Бо його «Кохання в селі» мене дратує, чи бо мені бракне відваги стояти на своїй думці? Обожнювати наважуються лише мертвих; якби Мілле був живий, що про нього сказали б? До того ж тут видно лише шість полотен Мілле; хіба ж не знайдемо ми шести рівноцінних полотен на вулиці Лежандр? Жодних шансів. 1. «Жанна д'Арк». 2. Портрет брата. 3. «Вечір у селі». 4. «Косарі». 5. Я не знаю всього, і він іще не помер.

Бастьєн менше син Мілле, ніж Казен, який схожий на нього набагато більше, чи більше... молодий...

Бастьєн оригінальний, він — це він. Завжди трохи походиш від когось, але потім особистість вивільняється. Зрештою, поезія, сила, чар — завжди ті самі, і якщо шукати їх — то наслідування, тоді це було б безнадійно. Відчуваєш живе враження перед Мілле, знаходиш його знову перед Жюлем... Що це доводить?

Поверхові кажуть: наслідування.

Вони помиляються, два різні актори в різних п'єсах можуть зворушити вас однаково, бо справжні, людські, сильні почуття завжди ті самі.

Є з десяток цілком люб'язних рядків Етенсель про мене. Я визначна художниця, вродлива панна й учениця Бастьєна-Лепажа. Отак.

Я бачила бюст Е. Ренана в Сен-Марсо, а вчора бачила, як Ренан проїжджав у фіакрі. Я одразу його впізнала. Ось вам бодай схожість! Ренан, який вивчав Юдею і юдаїзм... його бюст?

Дедалі більше єврей цей Сен-Марсо.