Середа, 6 червня 1883

Моя родина не хоче зрозуміти, що ні Етенсель, ні «Sport», ні Сент-Аман, ні будь-хто не можуть і далі співати мені хвалу; я не виходжу у світ, а до того ж із них сміються, що вони весь час говорять про когось, хто не має сталого становища. Якби йшлося про те, щоб вивести мене в люди як кокотку зі сцени, то інша річ, та як панна зі світу неможливо бути в моді, не бувши бодай досить помітною в салонах.

А моя родина, яка цього не розуміє, лютує, бо панну Мартінову згадують усюди.

Це висока вродлива дівчина з неправильним і негарним обличчям, та яка справляє неабияке враження з дрібкою рум'ян. Вона буває всюди.

А я ніколи не була на справжньому балу, окрім балу у Фіц-Джеймсів, — та й то без підготовки, у вечірній сукні, втомлена й у поганому гуморі. Я не рахую балів у «Континенталі» й двох офіційних балів, де лише показуєшся і прогулюєшся, надто тих, у «Континенталі». Це по-дурному змушує мене сумніватися, чи взагалі можливо мати успіх у світі. А проте на дуже рідкісних танцювальних вечорах... Один у Каншиних — здається, це навіть єдиний танцювальний вечір, на якому я була. Костюмований бал у Фолеєвих, куди я пішла, як ідуть на сільське весілля. Костюмований бал років два-три тому у Паскалі — паскудне товариство. Один у пана де Дальма, теж костюмований, але там були тільки заміжні жінки досить помітні в світі й старі імперіалістки, і там я справила дуже добре враження. Ось і все. Це скидається на карикатуру, та ось усі мої танцювальні виходи. Боже мій, із власної охоти я, може, й не танцювала б частіше за це... Але сказати, що навіть якби я божеволіла за цим, то однаково не танцювала б більше, — це доводить до сказу.

Люди справжнього світу й ота герцогиня Мартінова, певно, гадають, що, бувши такою елегантною, я щовечора танцюю на балах, куди вони [Викреслено: радше самі] не ходять; я не хочу сказати, ніби мене запідозрюють, що я ходжу на непристойні вечори; та є стільки прийомів досить пристойних, хоч і не справжнього світу. Ось так — мене вважають дуже помітною в світі... та не в тому. Чудово.

Сьогодні вранці церемонія [Викреслено: досить нудна.]. Уже майже рік у нас служить негр на ім'я Луї, років п'ятнадцяти, дуже розумний, який нагадує мені колишнього Шоколя-Фортюне Саїда. Отож цей негр був напередодні першого причастя, кюре має сумніви щодо справжності його хрещення і, щоб не причащати язичника, про всяк випадок перехрещує його. Усьому домові видався дуже кумедним цей язичник, і я хочу бути його хрещеною матір'ю... усе це стало відомо тільки від учора; я пишу вчора ввечері Сент-Аманові й Божидарові.

Об одинадцятій нікого, а в церкві все чекає; бідолашне хлоп'я дуже стривожене, бо я гадаю, що воно сприйняло все це серйозно, і я це схвалюю, — це облагороджує народи, без релігії не було б способу жити в злагоді... Спосіб, може, й знайдеться, але дуже нескоро, коли всі будуть дуже освічені; а поки що священники — необхідне й благодійне лихо.

Я зрозуміла це з поведінки цього хлоп'яти. Отож о пів на дванадцяту нікого, я надсилаю листа Сен-Марсо, як найближчому, зі швидкими поясненнями, які пишу цілком серйозно і які справляють такий комічний ефект, що я сама заходжуся зо сміху.

Хрещена мати, негр — раптом, на щастя, його не застають удома, і він не бачив листа. Тоді послання архітекторові, рішучий захід: якщо хочете помиритися зі мною, приходьте негайно. Його теж немає вдома... Тоді ми кінчаємо найпростішим: пан кюре дає нам церковного служника, який представляє пана Башкирцева, і я пишно вписую його — маршалом дворянства й дійсним статським радником (його щойно призначено).

Якраз проходить багате весілля, і всі ці бовдури витріщаються на нас у маленькій каплиці. Я нарікаю його Луї-Жюль-Рене-Марі.

А це чудовисько, чуючи, як ми жартуємо за столом, сміється, чуючи ці імена.

Я його духовна мати — п'ятнадцятирічний негр. Це кумедно, я його виховуватиму.

Отож я сідаю малювати, коли приходить архітектор. Я думала, він лютий і прикро вражений моїм останнім листом, — а він на це не схожий, каже, що дуже зайнятий, і має дуже вдоволений вигляд. Мене це дратує. Я кажу йому, що зневажаю його, — ось вам гідність, — і додаю ще такі елегантні фрази, як-от: у мене самі прикрощі й злидні; світ ниций, члени журі — паскудні тварюки; огидні кретини!! Уся розмова в цьому вишуканому стилі.

До того ж я невдоволена, що послала по цього підлеглого, який навіть не здається мені покірним, — наче людина, в захваті від того, що звільнилася. Я виставляю себе винною перед найскромнішими.

Як-от та маленька американка, а потім ця думка — заговорити того вечора на балу до цього ницого архітектора про розпусту його брата. Це неприпустимо... Сьогодні мені здалося, ніби він хотів дати на здогад, що й сам, мабуть, не без гріха. Це гротескно, і це моя провина. Невже я ніколи не буду розважливою!!!!!!!!!!

Зрештою, це нестерпно! Як! Після всього, що я кажу собі роками, я й досі не вмію стримувати язика при людях!! Це безнадійно. Це нестриманість і відвертість, прийнятні в дванадцять років, але нестерпні пізніше!

Мені завжди треба все розповісти, та ще й решту на додачу, — і що я роблю, і надто що хотіла б зробити, і дитячі вигадки, які в дорослої дівчини є просто безглуздям.

Я могла б бути такою лише перед якимись Бальзаками, що божеволіли б за мною, але перед будь-ким! Ах! гарний із мене Макіавеллі і непоганий стратег.

Ну ж бо, люди мають рацію, що вірять усьому, — я роблю все можливе, щоб вони повірили. Ну й тварюка ж ти.

Він бачив мою картину, фальшивого Бастьєна, і вважає її набагато кращою за ту, що в Салоні. Я невдоволена поведінкою цього підлеглого, кажу ж вам — він має вигляд людини, що звільнилася. О! дуже шанобливий, певна річ, це само собою, тільки вигляд у нього дуже вдоволений, і це мене дратує, наче воно й має дратувати.

Зрештою, хоч як мені огидно говорити про такі речі стосовно простого брата обдарованої людини, скажу вам, що я звикла розраховувати на цю прихильність, і тепер, коли її мені, здається, бракне, це майже розчарування. Можливо, навіть принизливіше бути скинутою з трону в Монако, ніж у Парижі, — як гадаєте? Та не в тому річ. Княгиня Массальська, посольство... але ви, мабуть, зрозумієте стан мого духу... Та ні, це неможливо.

Передусім мене звалили вуха (ось вам гарний образ). Ви зрозумієте мої страждання, коли я скажу вам, що дні, коли я добре чую, — наче щасливі події. Чи осягаєте ви жах такого клопоту!

І нерви, збуджені до абсолютно надзвичайної міри. Моя робота від цього страждає, я малюю, шарпана химерними страхами. Я уявляю собі купу жахіть, уява біжить, біжить, біжить, я зазнаю всіляких ганебностей, я вигадую неславу, боячись побачити її наяву. Заходячи до церкви, мені здалося, що на мене дивляться, як на якесь ницеє створіння; якби хтось підійшов і вдарив мене, я не здивувалася б.

Мені весь час здається, що мене всюди вважають за кокотку... і це від того славного допису в «Figaro» шість років тому. Гадаю, він уразив мене, наче хвороба... Так, це має бути якесь вістря божевілля. Я лишаюся малювати й думаю про те, що про мене можуть говорити, і вигадую такі жахіття, що часом схоплююся й біжу в інший кінець саду, мов божевільна, вигукуючи обурені слова.

Ах! гарне з цього вийде малярство. Треба було б приймати холодні душі. А сьогодні ввечері я напишу мамі, щоб вона подумала про посольство, бо я з цього збожеволію, — уже почалося.

Четвер, 7 червня 1883

Луї-Жюль-Рене-Марі сьогодні вранці прийняв перше причастя. Ми були в церкві, а Божидар, у розпачі від того, що отримав листа надто пізно, цілий день нам віддається — однаково вважає себе хрещеним батьком, а ще трохи — і вважатиме себе батьком. Церемонії, видовища, жалоба тощо тощо. Усе це його ощасливлює. А сьогодні ввечері він веде Сніжку до цирку. До того ж ми садимо його обідати з нами, щоб він добре запам'ятав цей пам'ятний день. Бідолашне хлоп'я нестямне з радості, і воно трималося за обідом так стримано і з таким правдивим почуттям, що я зворушена.

Я ніколи доти не бачила цієї церковної церемонії — усіх цих маленьких дівчаток у білому, простертих долі, цей такий чистий білий колір, ці однакові й дитячі пози... Ефект чарівний зі світлом свічок у глибині. Треба було б знайти картину суцільно білу, зі свічками. Тільки не причасниць — Бастьєн одну вже намалював...

Сент-Аман приходить увечері й нудний.

Тітка бачила силу-силенну карет біля дверей архітектора.

Він сказав, що зможе прийти лише за два тижні, що зайнятий чимось дуже важливим, що зовсім, зовсім не виходить!..

Що скаже, що це таке, за два тижні. І припускають, що це монумент Ґамбетти... Хай би що це було, зрештою, є лише Жюль. Зрештою, я й сама хочу стати Жюлем, хочу, щоб ця картина, яку я роблю, була гарна, гарна, гарна, гарна.

П'ятниця, 8 червня 1883

Субота, 9 червня 1883

Кассаньяк учора пройшов попід будинком уздовж саду, зі своєю дружиною; так само він проходив і позавчора; тітка й Діна, яким нема чого робити, бачили його позавчора і показали мені вчора, — я побачила його профіль крізь шпарину дверей.

І мені до того байдуже.

А сьогодні мене відвідала пані Берто, голова асоціації жінок-художниць і скульпторок. Пам'ятаєте, у березні я ходила з мамою до цієї пані просити дозволу виставитися на жіночій виставці... гадаючи, що Брезло теж бере участь.

Вона відповіла тоді, що вже надто пізно, лишалося тільки п'ять днів, і ми її більше не бачили.

А тепер вона приходить дуже люб'язна, лишається на годину й засипає мене компліментами: вона й не думала, не могла припустити, що я можу вже мати такий талант, мій Салон її зачаровує, це великий успіх тощо тощо тощо. Зрештою, таланти такі рідкісні, жінкам так потрібно об'єднатися, щоб захистити свої інтереси, ім'я обдарованої жінки — такий значний внесок, що вона приходить просити мене дозволити вписати його серед її членкинь. Зрештою, це повне публічне покаяння, і я даю дозвіл.

Треба було б, і треба, щоб усі поверталися ось так.

Тітка, Діна, Божидар, Енгельгардт у цирку.

Якби Кассаньяк був сам, я облила б його садовим шлангом... Ото було б кумедно. Він мені більше нічого не говорить, та й ніхто.

Це мене засмучує, треба завжди мати когось, про кого можна думати з приємністю, більш чи менш... Часом це люди, ледь побачені... Сен-Марсо, але він мені нічого не говорить... А Жюль-Жюль, я відчуваю ворожість, а потім пані Массальська, пані Маккей, усі ці ниці плітки...

А потім Жюль... та правда, так, про нього можна думати... тільки думати, та й то...

Якби... Ні... За браком кращого...

Я добре уявила собі, що його брат, фальшивий Бастьєн, отримав спадок у сорок мільйонів і прийшов покласти їх мені до ніг. Це прислужилося мені, щоб заснути одного вечора. Щовечора я вигадую собі історії, часом історії тривають кілька вечорів. А тепер більше нічого, відколи справжній Жюль мене засмучує, бо він мене засмучує, про нього говорять жахливі речі, і про його брата теж.

Жахіття, неславу.

Нібито я донька чи мати вбивць... Та це ж хоч убийся!!

Ах! це аж надто безглуздо, а проте кажуть же!

Ах! лихо! І Бог попускає це говорити!

Мені наснилося, що моє волосся зайнялося й палало. А Розалі його загасила, і в мене ще лишилося аж до середини спини.

Мабуть, це приємно — вогонь на голові.