Середа, 30 травня 1883

Сьогодні ввечері велике благодійне свято в особняку герцога де Бізаччо... Японське свято на користь не знаю чого. Двадцять п'ять франків за вхід — і весь Париж.

У Трокадеро було б зручніше, та більшість прийшла саме через особняк де Бізаччо. Світ дурний, але такий уже він є.

Я йду туди з матінкою Гавіні, яка цього вечора видається мені вельми вульгарною, і нудьгую весь час, мавши «щастя» опертися на руку якогось дрібного панка, що зветься — не знаю достеменно як, — приятеля Гавіні.

Оскільки йшлося тільки про те, щоб прогулюватися, поміняти руку було неможливо, і я зустрічаю силу-силенну знайомих, які вітають мене зі згадкою.

Свято полягало в тому, що з усього особняка винесли меблі й опорядили два чи три салони на другому поверсі в японському дусі; дванадцять пань-патронес у японських костюмах мали подавати чай.

Гадаю, ніхто його так і не випив — усі задовольнилися тим, що тиснулися всюди.

Ці пані були дуже погано вбрані: дешеві тканини, абияк припасовані, ліфи на паризький манір із японськими рукавами; ці поступки й це змішання дали смішний результат.

Жодна не наважилася вдягти справжнє японське вбрання — широке, граційне, розкішне. Усі хотіли зберегти талію, і вийшло жахливо.

Чоловіки трохи кращі.

Ще там були японські п'єси, які грали Ґраньє, Коклен, Райхемберг та інші. Але в залі для вистав може поміститися лише тисяча осіб, до того ж усі так галасують і розмовляють, що нарікають, ніби нічого не чути.

Ми туди навіть не заходимо. Що справді гарне — то це оранжерея, яка є, і освітлений сад. Загалом збір чудовий, а це й було потрібно, отже, все досконало.