Середа, 9 травня 1883

Сьогодні в нас невеличкий республікансько-мистецько-поетичний обід. Ґайяр із дружиною, Кловіс Юґ із дружиною, Дюсотуа — цей Дюсотуа був зайвий, тільки щоб розносити плітки, так само як один журналіст, приятель Ґайярів, що зветься не знаю як. Ще є Жюліан і Тоні. Мені дуже хотілося запросити братів, тож сьогодні вранці я написала двійко слів... архітекторові, пояснюючи цей імпровізований обід: чи не схоче ваш брат бути з нами. Якщо приведете його, я подарую вам картину! ...ви розумієте, щоб він прийшов, треба... він не прийде; якщо минулого разу він нудьгував — то приходив заради брата, а зробивши цю послугу, він теж уже має досить.
Ні, але сталася річ, та ще й яка річ! Ах! Це чудово. Коли ти не сподіваєшся, хоч водночас і сподіваєшся, і коли це не змушує себе чекати, і коли це несподівано. Він прийшов. О пів на восьму. Вони прийшли обидва. Нарешті він прийшов!
Ах! Як це мило. Ні, погодьтеся, що це мило, погодьтеся, що це дуже мило. Але обідала я між Кловісом Юґом і Емілем Бастьєном, а Жюль — далі, навмисне... Та що ж бо! Ось так я люблю, щоб усе ставалося!
Йому шкодить його брат-архітектор: він негарний і створює про нього погане уявлення, а в самого Жюля чарівна голова нерозбірливо Жюліан каже, що поки що я його не вражаю, але беруся за це так, що добʼюся свого. Що я дуже добре за нього взялася. «Ви зробите його своєю річчю».
Ось речі, які здаються мені неможливими, бо надто прекрасні, і які мене захоплюють. Жюліан — жартівник. Байдуже... Так, я хотіла б зробити його своєю річчю, як Арлекіна, — ви ж знаєте, що вже три чи чотири дні в мене є бронзовий Арлекін. Тільки він прибув трохи запізно, він був потрібен мені тоді, коли я ним захоплювалася. Байдуже, він мій...
А Бастьєн — це дитяча забаганка, щоб він був мій. І що б я з ним робила?
Але друг, захоплення, симпатичний товариш!
І взагалі, це вас не обходить. Але він лишається холодним...
Зрештою, не про це мова. Він прийшов — це вже щось.
Сьогодні ввечері — це окремий світ, який дуже шокував би наше звичне товариство, але який мене надзвичайно тішить.
Бастьєн не розтрачує себе — він же так проповідує економію розуму, сил і всього, аби зосередити все на одній точці. Що ж, я думаю, що можна знайти... тобто в мене такий надлишок усього, що якби я себе не розтрачувала, то не витримала б. Звісно, якщо розмова чи сміх вас виснажують, ви слушно робите, що утримуєтеся, але... А втім, він, мабуть, має рацію.
Ідемо нагору до майстерні, і, звісно, моє велике полотно повернуто до стіни, і я мало не бʼюся з Бастьєном, щоб не дати йому подивитися, бо він заліз між полотном і стіною.
Арлекіна гудять, і Ґайяр імпровізує вірші про цей шедевр, який обзивають роботою світської людини; не розумію, як можна так погано його розуміти. Зрештою, я все повертаюся до того, що Бастьєн обідав у нас двічі за шість днів. Кловіс Юґ читає вірші, а пізніше показав свої славнозвісні й нестерпні наслідування Гамбетти, Мадьє, Клемансо тощо. Здається, чуєш справжнього Гамбетту, і навіть у карикатурі це красномовство захоплює. Бастьєн зробив шкіц Юґа, що декламує, з купою рук навколо тіла, щоб передати його безладні жести, а Юґ зімпровізував тридцять чотири рядки на «Кохання в селі». Вірші переписано в мій альбом і підписано. Я напишу його портрет, а він віддячить мені пером.
Пані Юґ знайома з пані Прессек і любить мене. Як же ви хочете, щоб я не віддала перевагу вечорові, сповненому мистецтва, дотепу... і поезії, перед нудним котильйоном!
Я перебільшую. Щодо Сен-Марсо, то Бастьєн каже, що ревнує до нього і що потроху його витіснить.
Він повторив це кілька разів, і того дня теж. І хоч це жарт, мене це захоплює.
Треба, щоб він вірив, що Сен-Марсо обожнюють більше за нього, у мистецькому сенсі, звісно. Я завжди його питаю: «А ви, ви його любите, правда ж, ви його любите?»
— Так, дуже.
— Ви любите його так само, як я?
— Ах! ні, я ж не жінка, я його люблю, але...
— Але я люблю його не як жінка!
— Та ні, до вашого захоплення трохи домішується й цього.
— Та ні ж, присягаюся вам!
— Та так, це несвідомо!
— Ах! як ви можете таке думати!..
— Так, і я ревную, я ж не вродливий брюнет...
— Він схожий на Шекспіра.
— От бачите...
Зрештою, жарт полягає в тому, щоб, побачивши чи то великоднє яйце, чи то яйце на столі, казати, що дуже схоже. Бо я якось сама намалювала славетного скульптора у вигляді яйця в підставці для яєць.
А архітектор? Що ж, він сказав мені, що йому не довелося нічого робити. Щоб Жюль прийшов? Жюль заявився сам. Упоєння! Він іде опівночі. Але це розважливо, він завжди каже, що пізно лягати — згубно, що саме тому він уникає виходити в світ, тож я його мало не випроваджую. Інші лишаються до другої. Вірші, парламентські й мистецькі спогади.
Мені вільніше після того, як пішов Економ.
Лагідний Тоні щиро захоплений моїми думками про мистецтво. Він менше каже про це, ніж це видно з його очей і з того, як він мене слухає; до того ж був момент, коли я раптом помітила, що всі мовчки мене слухають, — я впівголоса говорила Жюліанові про цьогорічні галасливі роботи на Салоні. О! я й сама знаю, що вмію хвалити себе в цьому щоденнику — і з якою скромністю.
Бастьєн мене зненавидить!
Чому? Не знаю, я цього боюся. Ми ворожі одне одному, є дрібні незбагненні речі, які відчуваєш. Між нами немає симпатії, і щось мене зупиняє, коли я хочу сказати при ньому речі, за які мене, може, трохи полюбили б.
Ми однаково думаємо про мистецтво, а я не наважуюся говорити при ньому. Чи не тому, що знаю, що він мене не любить...
Зрештою, щось тут є.