Субота, 7 квітня 1883

З усіх, хто завітав сьогодні, я розповім лише про одну — про пані Прессек. Їй, мабуть, добрих пʼятдесят років, волосся ще майже чорне й гарні блакитні очі. Трохи повна, і рука — маленька, пухка й мʼяка, наче округла, рука жінки саме того ґатунку... Тут ви мене спитаєте: звідки ти знаєш, які руки в жінок такого штибу... А я відповім, що з чуток і з інтуїції, але я певна, що спостереження влучне. Мені казали про цю даму як про якусь Помпадур, що терпить пристрасті свого Пополя і штопає йому шкарпетки.
Бальзак, певно, писав про щось подібне.
Та годі. Вона говорить розважливо, поволі, і мені здалося, що я впізнаю в її голосі інтонації... знайомі.
Довкола самовара зібралося понад дванадцятеро осіб, і розмова спершу була загальна, а потім нам пощастило обмінятися кількома доволі дивними словами, про що ви самі зможете судити. Почалося з Салону, з праці, з товариства, з модної краси, з пані Готро, з якої багато кепкували, бо вона вбирається у стилі Рекамʼє, та надміру... А далі — все, що звичайно кажуть про незаперечних красунь: вона холодна, вона дурненька, їй бракує священного вогню тощо, тощо.
А мені вистачає розуму її захистити лагідно поглузувати з самої себе, коли починають віддавати перевагу моєму священному вогневі перед лініями пані Готро. А втім, я намагаюся бути дотепною, чарівною, чудовою, з такою кокетливістю, наче ця дама мала б переказати все це... Але вони, певно, більше не бачаться.
Страшенно давно я не відчувала цієї потреби, а отже, і цієї сили — когось чарувати. І коли в загальному гомоні вона вигукнула: «А зрештою, коли в когось є серце й розум, як у вас»...
— Серце, розум, талант, — кажу я їй нерозбірливий рядок, — звідки ви це знаєте, пані? Що все це в мене є — то я й сама не сумніваюся, навіть переконана, але ж ви бачили мене лише двічі...
Усе це зі сміхом.
— Правда, я бачила вас лише двічі, але знаю вас уже дуже давно.
— Невже, пані?
— Давно, так, — каже вона знову, дивлячись на мене, — і я знаю, що ви... все те, що ви є...
— Ви знаєте мене аж так добре і вже дуже давно... три тижні?
— Дуже давно — пʼять років... Так, я знаю вас уже пʼять років, і близько, до самого дна серця. І мені дуже хотілося побачити вас уже багато років...
— Але це... дуже дивно, — кажу я, трохи збентежена... трохи збентежена,
— Дуже дивно...
Усю цю розмову вона дивилася на мене добрим поблажливим поглядом — у відповідь на мою водночас лукаву й наївну гру... Я остерігалася надто пильно зазирати їй в очі — ми б тієї ж миті стали спільницями.
— Але ж це сповнене таємниці, — кажу я знову.
— Сповнене таємниці, як ви кажете.
— То це мене дуже потішить?..
— Це вас дуже потішить...
— Пʼять років?
— Пʼять років, відколи я знаю, що ви добра, дотепна й чарівна...
— О! Пʼять років тому я була не така вже й гарна, я багато виграла відтоді.
— Це цілком природно, але вже й тоді мені хотілося познайомитися з вами, тобто побачити вас, бо знала я вас і так, — додала вона з лукавою міною.
— Це дуже таємниче, пані.
— О! Дуже таємниче...
Безперечно, її манера говорити нагадує того, іншого — щось на кшталт приязного й поблажливого кепкування, як колись, коли я бавилася в дитину.
— Пані, ви зацікавите мене до нестями.
— Ви дуже мене полюбите.
— Ви мені вже дуже симпатичні, та я не хотіла б цього виказувати. Подумають, що це задля того, щоб ви написали статті про мою картину.
— Я написала б їх, навіть не побачивши вас... Але ви мене полюбите, бо... за ах! я мало не сказала...
— Та кажіть же.
— Ні.
— Ну ж бо, колись ви мені це скажете.
— О, це так.
— Та я на це неодмінно розраховую, знаєте.
На цьому наша розмова сам на сам скінчилася.
А тепер скажу вам, що я трохи збентежена. Я музикую, бо не маю з ким про це говорити. Це вкладає мені в душу пісні... можливо, не лише через того добродія, а тому, що це, як ми вже повторювали, дуже таємниче. У цьому є щось романне, що мене вабить. Це стосується тієї пори, коли такі речі мене глибоко зворушували і коли я ще не дивилася на всіх чоловіків як на перехожих, — тепер я ледве розрізняю їх між собою, і вабити мене до одного радше, ніж до іншого, може хіба що розум чи талант. А маленький Жері? Та що там — маленький Жері: дві години він здається мені милим, а потім його наче й немає. Цікавишся то тим, то тим, бо гадаєш, що подобаєшся їм, а кохання притягує бодай симпатію, коли вже не притягує глибокої ненависті. Маєш про себе таку добру думку, що люди, які тобою захоплюються, відразу стають освіченими, тонкого смаку, розумними.
Я ще й тому трохи збентежена, що це відповідає стільком мріям за ці пʼять років.
Знаєте, я мріяла про нього всіляке, але за кілька місяців уже не розуміла, як могла так багато про нього думати... А тут... Це досі тримається.
Уявляєш собі, чекаєш, прагнеш — а коли воно стається, ти геть приголомшена, наче ніколи в це й не вірила. Звикаєш задовольнятися мрією і, навіть кличучи та виглядаючи подію, не віриш, що вона сталася, коли вона стається. Що — воно? Про що я говорю? Яка подія? Те, що сказала ця жінка. Але ж він тут зовсім ні до чого. А якщо все ж таки?
Гаразд. Це як медаль на Салоні — поспішаю додати, що медаль я ставлю над усе, я чекаю на неї вже пʼять років, а велику медаль і хрест — то вже химери... Але через просту відзнаку я уявляла, що ридатиму в Жюліанів жилет, цілуватиму Тоні, зомлію посеред Палацу промисловості... І так живо я все це проживала, що часто ввечері в ліжку плакала справжніми сльозами й не могла заснути.
Якби мені сказали: це химери — я б не повірила.
А тепер, коли мені кажуть: це ймовірно, це певно, — я дивуюся, наче ніколи в це й не вірила. І водночас мені здається, що я зовсім не зомліла б. Життя логічне і готує нас до подій — ось про що я шкодую. Я хотіла б грому з ясного неба. Щоб медаль упала з неба без попередження й занурила мене в океан блаженства. Так, тепер це лишило б мене байдужою, і я була б цим приголомшена як... То ти не вірила в це, коли на це розраховувала?

Примітки

«Popaul» — прізвисько, яке Марі дає Полеві де Кассаньяку (1842—1904), бонапартистському журналістові. ↩