Четвер, 8 березня 1883

Випав сніг, але я однаково працюю.
Еміль Бастьєн приходить подивитися картину... Він вважає її гарною й каже, що її добре приймуть на Салоні. Мені було дуже соромно показувати йому це малярство, таке-бо в дусі його брата... я хотіла б сховатися, мов злодійка, і я зробила вдалий (?) відступ, знову заговоривши про його брата та історію з оздобленням моєї майстерні. Тобто ось: учора за столом при Алісі та інших він наче побоявся видатися вчителем перспективи, і я скористалася цим приводом, аби написати листа, де гірко скаржуся, що його брат і він мають мене за дурепу, за вискочку, словом, історія з газетами, де ми наче самі замовили статті про нібито оздоблення майстерні... Бо його брат був розлючений... А виходить, ніби це я вихвалялася...
Словом, це лютить мене тим більше, що я й сама трохи винна, бо сказала, що Бастьєн-Лепаж, не уточнюючи який, познімав драпірування вгорі галереї. Я тим завзятіше обурююся перед архітектором, аби вразити його уяву і щоб він напоумив свого брата... О, та ще й яка тирада! За кого ви нас маєте, ви обидва?
Яких таких чужоземок ви знали? Порядні люди скрізь однакові! Невже ви гадаєте, ніби маєте справу з вискочнями, які купують собі газетні статті! Та чи ви розумієте, що ваші припущення вкривають нас сміхом! Ми, я — і начебто хизуюся гучними іменами! Та я матиму їх п'ятдесят, славетних малярів, якщо захочу й коли захочу!
Ось як мене винагороджують за те, що я так захоплююся талантом вашого брата! Словом, це справді негідно. Тощо, тощо, тощо. Бо це й трохи правда. І бо я справді лютую через цю прикру пригоду, що віддаляє Бастьєн-Лепажа від нашого дому.
Я була дала Жюліанові спокій, а він пише мені записку, де питає, чи ми справді посварилися і що його це засмучує, тощо. А я відповідаю йому, виклавши всі свої кривди й завершивши запрошенням на обід.