Четвер, 1 березня 1883

Мій батько — справді неприємний і лихий чоловік. Можливо, причиною тому його хвороба, проте мені здається, що він не змінився. Цікаво те, що він видається роздратованим і невдоволеним, бачачи, що ми маємо в Парижі знайомства, він хотів би принизити й знищити всіх наших друзів і з нахабством на штиб Жюліанового вихваляє трьох старих міщан і п'ятьох старих чи молодих дурепок з тієї діри, що зветься Полтавою. На ці безглуздя не варто було б відповідати, тож я так і роблю. Але йому справді бракує делікатності й аж ніяк не бракує підступності, коли він скаржиться перед своєю сестрою, що його обсіли (а в нього окремий поверх), що він і хвилини не може побути в спокої і що ми бігаємо, висолопивши язика, за вечорами. Це, певна річ, безглуздо, але я не можу терпіти [Замазано: ці манери] непристойні. Ми нічого одне одному не винні, [Викреслено: і не годилося б,] а певна чемність була б доречна. Чим я завжди захоплююся, то це тим, що зветься нахабством. Можливо, тому, що мені його — хоч би й для жартів — геть бракує.
Цей чоловік, плеканий, ніжений, біля якого кожен упадає, наче... А він пихатий, різкий, зухвалий... І, бачачи ці манери, поступаються. Тільки не я, я відступаю... Але інші... Бо це логіка байки... [Замазано: Бачачи,] як хтось бере зухвалий тон, зрештою починаєш вірити, що він має на це право.
Життя — це лише плетиво злигоднів, але не для всіх.
Очі мене непокоять, надто праве око; у дідуся була катаракта на правому оці, і мені здається, що в мене теж. Я дала його оглянути лікареві, тільки попросила нічого мені не казати, якщо буде щось серйозне, і він сказав, що це лише невелика короткозорість. Невелика — оце вже він добрий. Я бачу на третину ближче за всіх, а правим оком — більш ніж наполовину... Чи менш ніж наполовину. Лишалося б тільки померти... І цього разу вже по-справжньому.