❦
Вівторок, 27 лютого 1883
Mardi 27 février 1883
Словом, це низка веселих днів, я співаю, розмовляю, сміюся, а Бастьєн-Лепаж вертається, наче приспів. Ні його особа, ні його зовнішність, ледве чи навіть талант. Саме лиш імʼя... А проте мене бере страх... Раптом моя картина стане схожа на його... Він нещодавно написав купу хлопчиків і дівчаток. Зокрема славнозвісне «Нема куди»1 — найгарніше, що можна побачити.
Enfin c’est une série de jours gais, je chante, je cause, je ris et Bastien-Lepage revient comme un refrain. Ni sa personne, ni son physique, à peine son talent. Rien que le nom... Pourtant je suis prise de peur... Si mon tableau allait lui ressembler... Il a peint dernièrement un tas de garçons et de fillettes. Le célèbre Pas mèche entre autres, qui est ce qu’on peut voir de plus beau.
А от у мене це двоє хлопчаків, які йдуть уздовж тротуару, тримаючись за руки, старшому вісім років, і він дивиться кудись у порожнечу перед собою, тримаючи листочок у губах, а малий дивиться на глядача, засунувши одну руку до кишені своїх чотирирічних штанців... Не знаю, що й думати, бо сьогодні ввечері я знову була задоволена собою. Це справді жахливо.
Eh bien moi ce sont deux gamins qui marchent le long d’un troittoir, en se tenant par la main, l’aîné a huit ans et regarde dans le vague devant lui, une feuille entre les lèvres, le petit regarde le public, une main dans la poche de son pantalon de gamin de quatre ans... Je ne sais que penser car j’ai encore été contente de moi ce soir. C’est vraiment épouvantable.
Але сьогодні, сьогодні — година безмірної радості: «Що саме?» — спитаєте ви. Сен-Марсо чи Бастьєн прибули? Ні, але я зробила ескіз своєї статуї.2 Ви правильно читаєте. Я хочу одразу ж від 15 березня зробити статую. За своє життя я накидала два ансамблі й два чи три погруддя, усе це покинуте на півдорозі, бо, працюючи сама й без керівництва, я могла привʼязатися лише до речі, яка мене мало цікавить; я вкладаю в неї своє життя, свою душу, словом, щось, а не просту майстерняну вправу... Словом, замислити постать і мати безмірне бажання її виконати. Ось так, це буде погано. Та байдуже. Я народжена скульпторкою, я люблю форму до обожнювання, ніколи колір не може дати стільки насолоди, як форма, хоч я й шаленію за кольором.
Mais ce soir, ce soir c’est une heure de joie immense : Quoi me direz-vous. Saint Marceaux ou Bastien sont arrivés ? Non, mais j’ai fait l’esquisse de ma statue. Vous lisez bien. Je veux sitôt dès le 1 5 mars faire une statue. J’ai dans ma vie ébauché deux ensembles et deux ou trois bustes, tout cela abandonné à mi-chemin puisque travaillant seule et sans direction je ne pouvais m’attacher qu’à une chose qui m’intéresse peu, je mets de ma vie, de mon âme, enfin quelque chose, pas une simple étude d’atelier... Enfin concevoir une figure et avoir le désir immense de l’exécuter. Voilà, ce sera mauvais. Q’est-ce que ça fait. Je suis née sculpteur, j’aime la forme à l’adoration, jamais la couleur ne peut donner autant de jouissances que la forme quoique je sois aussi folle de la couleur.
Але форма! Гарний рух, гарна постава, ти обходиш її, і силует змінюється, поки дивишся, — той самий зміст. Диво! Щастя! Насолода!
Mais la forme ! Un beau mouvement, une belle attitude, vous en faites le tour, la silhouette change en regardant, la même signification. Merveille ! Bonheur ! Volupté !
Моя постать — жінка, що стоїть і плаче, сховавши голову в долоні. Ви знаєте цей рух плечей, коли плачуть.
Ma figure est une femme debout qui pleure la tête dans ses mains. Vous savez ce mouvement d’épaules quand on pleure.
Я хотіла вклякнути перед нею.
Je voulais m’agenouiller devant.
Я молола тисячу дурниць. Ескіз буде заввишки тридцять сантиметрів, але вона буде в натуральну величину. Це буде виклик здоровому глуздові... Стривай, чому?
Je disais mille folies. L’esquisse ce sera haut de trente centimètres mais ce sera grandeur nature. Ce sera un défi au bon sens... Tiens, pourquoi ?
Зрештою, я роздерла гарну батистову сорочку, щоб загорнути цю крихітну статуетку, тендітну, я люблю цю глину дужче за власну шкіру.
Enfin j’ai déchiré une belle chemise de batiste pour envelopper cette petite statuette frêle, j’aime mieux cette terre que ma peau.
А ще в мене кепські очі: якщо я вже не бачитиму достатньо, щоб малювати, я ліпитиму.
Et puis je n’ai pas de bons yeux, si je n’y vois plus assez pour peindre, je modèlerai.
Це так гарно — біле вологе полотно, що вкриває й драпірує гарними бганками це гнучке тіло, яке я бачу таким, яким воно мало б бути. Я загорнула її з пошаною: це витончено, це делікатно, це шляхетно.
C’est si beau ce linge blanc et mouillé recouvrant et drapant avec de beaux plis ce corps souple et que je vois comme il devrait être. Je l’ai enveloppé avec respect, c’est fin, c’est délicat, c’est noble.
Примітки
«Pas mèche» (1882), картина Жюля Бастьєн-Лепажа, що зображує вуличного хлопчака; назва — жаргонний вислів зі значенням «нема надії» або «нічого не вийде». ↩
Прим. ред.: Із цієї статуї постала La Douleur de Nausicaa (1884) — жінка, що стоїть, сховавши обличчя в долонях. Бронза заввишки 83 см, підписана MB 84 на краю постаменту, — єдина широко відома збережена її скульптура; тепер у Музеї Орсе в Парижі. ↩