Четвер, 22 лютого 1883

Цей люб'язний архітектор з'являється з самого ранку. Ми спинилися були на тому, що він запитав, коли ж урок перспективи, а я не могла відповісти інакше, як висловивши надію, що його брат незабаром нас провідає. Бастьєни мене розважають, і я доводжу архітектора до сказу, гірко критикуючи останні акварелі великого Жюля. Я просто дозволяю собі кпинити з цього великого митця, та ще й не без ущипливості.
Він недостатньо люб'язний, я добре знаю, що є Стефані, тобто Офелія, але байдуже! Шкода, що про такі речі не можна говорити з архітектором.
А той пише свою Офелію зі Стефані й не відпустить її до наступного року, бо й картина — на наступний рік. Він її більше не приведе, а триматиме для картини. Це впертість хитрого селюка...
Зрештою, я ним захоплююся, попри все і тому, що...
Голова меншого з хлопчиків уже цілком написана.
Я граю Шопена на фортепіано й Россіні на арфі, сама-самісінька в майстерні.
Гарне місячне сяйво, у велике вікно майстерні видно небо — дуже ясне, синє, чудове. Я думаю про своїх Святих жінок і так захоплена тим, як вимальовується картина, що мене бере шалений страх, аби хтось не зробив її раніше... Це порушує глибокий спокій вечора.
Є насолоди понад усе; сьогодні ввечері я дуже щаслива, я щойно прочитала «Гамлета» англійською, і мене заколисує музика Амбруаза Тома.
Є драми, вічно зворушливі, безсмертні типи... Офелія... Бліда й білява. Це бере за серце. Офелія. Хочеться зазнати нещасливого кохання... Ні.
Офелія, квіти, смерть.
Квіти й смерть. Це прекрасно. Мають бути формули для мрій, як ця сьогоднішня, тобто вся поезія, що пролітає в голові, не мала б губитися, а зливатися в один твір... Ось чим був би цей щоденник... Ні, він задовгий. Ах! Якби ж Бог дозволив мені написати мою картину, справжню, велику. Цього року це буде ще лише... щось на кшталт етюду. Натхнений Бастьєном? Боже мій, і так, і ні, тільки от його малярство так схоже на природу, що, копіюючи її вірно, приречений бути схожим на нього.
Голови живі, це не гарне малярство, як у Каролюса, а малярство по суті. Це плоть, це шкіра... людська, воно живе, воно дихає.
Немає ні спритності, ні мазка — це сама природа, і це піднесено.