Понеділок, 19 лютого 1883

Та мені кортить проголосити одну велику, геть нову істину, яку я щойно відкрила за сприяння собі подібних... Подібних — та нізащо в світі! Я, може, і стану подібною до них завдяки їм, але поки що я ще краща. Ось вона: справедливості не існує! О! Ну ось я й сказала дурницю. Дивовижно, як перо змінює думки і якої точності та правди хотілося б йому надати...
Зрештою, байдуже, це я до того, що нещирість — найжахливіша й найобурливіша з вад! Ах! Будьмо справедливими! Поза справедливістю немає нічого. Справедливість містить усі чесноти, і якби ми були справедливі, ми були б цілком щасливі.
Прикладіть, поширте це на все: поза Справедливістю все фальшиве, чорне й жахливе, без неї неможлива жодна система, жодне щастя для людського роду... Ах! Чому Бог створив нас такими, Боже мій. Чому ми молоді й чому потім змінюємося, щоб обурювати інших молодих!
Ви ж розумієте, що цей крик душі має особисту причину... Жюліан — паскудний жид, мені про це казали, а я вперто бачила в ньому не лише чудову людину, а й друга. Та друг, — це, це не має значення (?). Він навіть не справедливий. Ось так. Він обіцяв мені влаштувати в якийсь Клуб пастель і, можливо, ще одну картину — ту, яку вважав досить гарною, щоб порадити мені послати її на Салон. Що до пастелі, то вона дуже гарна, це відомо. Я нагадала йому про цю обіцянку ще два тижні тому. А остання виставка перед Салоном відкривається завтра.
Я поспішаю надіслати йому ось таку записку:
«Любий пане, я хочу подякувати вам тисячу й тисячу разів, завдяки вам мою пастель і ще одну картину виставлять у клубі ххх.
Ви справді добрі, коли зволите кимось зацікавитися.
Щиро віддана й вдячна вам, Марі Башкирцева».
Тепер. Тепер ось і все. Невже це тому, що я більше не ходжу до його майстерні? Я не можу повірити в почуття такі ниці... А потім серед цих обурень — дивне задоволення, дуже солодка втіха, бо навколишня темрява відтінює (у моїх очах) вищість. Я добра, я великодушна, я справедлива. Аж до сліз!
Адже це просто неймовірно! Три роки тому він улаштував на Салон моє перше полотно, яке було дуже погане, а тепер, коли я починаю чогось вартувати, він не схотів подати до Клубу цю пастель, яка справді дуже гарна і яку він сам, а він аж ніяк не поблажливий, мусив проголосити річчю першого ґатунку!
А ця голова й та, написана, зробили б мені там честь... Можливо, саме тому: на Салоні на пастелі не дивляться, та й написана голова теж лишилася б непоміченою, хоч і досить гарна! Але саме це й годилося б для невеликої виставки... Знаєте, коли я роблю погано, я виню тільки себе, тоді нехай уже, але мати там дві роботи, які зробили б мені певну честь, — і сказати, що це через те, що!!
Та й сни ніколи не обманюють, я чекала на якесь горе. Ось воно й сталося, тим краще, принаймні я знаю, що воно.
Ні! Це вже занадто! Цей чоловік має нахабство казати мені, що ось уже два роки я нічого не роблю і що те, що я робила раніше, було кращим!! Так із людей не глузують. Але ж, зрештою, ви можете подумати, що я сліпа щодо самої себе. То ось вам доказ, що я маю рацію! Він сміє казати, чуєте, він сміє казати, що панна Дельсарт малює краще за Брезло!! Хоч у вікно кидайся. Дельсарт — панна, яка ось уже дванадцять років малює профілі вугіллям, деякі з них були дуже гарні, та й по всьому. А Брезло — мисткиня! Боже мій, я радше хотіла б її применшити, але це неможливо. Брезло вже зараз мисткиня.