Середа, 14 лютого 1883

Якщо я не злягу від хвороби, мені пощастить.
Сьогодні мені було дуже холодно, попри гарне сонце.
Сент-Аман приходив на сніданок. Мені здається, що його обтяжують усі ці підлоти, які про нас розводять; йому, мабуть, казали, що гарний же він зі своїми росіянами... Ніхто мені нічого не сказав, але я ладна заприсягтися... Словом, це непоправно... Я й сама знаю: коли б мені прийшли сказати — у цих людей у минулому є страшна пляма... Вони, чи вона... Як утриматися від враження? Як знати? Чому б це не було правдою? У крайньому разі можна не повірити, що я погано поводжуся, знаючи мене роками; але чому б не повірити, що моя мати чи тітка скоїли злочин, який лишився безкарним або недостатньо доведеним? Зізнаюся, така підозра похитнула б мої найжвавіші симпатії й змусила б мене тікати від найдорожчих друзів... Бо це жахливо, чи ж ви розумієте.
А Бог попускає. І це непоправно, і мене цим заляпало... Та зрештою! Діти справжнього злочинця, які через це страждають... Це не завжди справедливо. А я, чиї батьки не скоїли іншого злочину, окрім того, що народилися дурними!!
І нічого не вдієш: це вже сказано, це повторюють, воно пішло, воно зроблене, [Замазано: укорінилося].
Це назавжди, аж до смерті, і ніщо, ніщо, ніщо не зможе стерти цю мерзенну несправедливість!
І що блискучіша, славетніша, щасливіша я буду, то частіше це повторюватимуть... Якби я вийшла за великого князя, говорили б іще більше!...
Це вічне, це назавжди, як... Коли я опиняюся віч-на-віч із такими жахіттями, мені здається, що я перебільшила, вигадала, наснила і що це неможливо.